от надо ответить на вопросы  (13 февраля 1873, Казань — 12 апреля 1938, Париж)   Федор Шаляпин - легендарный певец (бас Обладал мощным, гибким богатым тембровыми оттенками голосом, огромным драматическим дарованием. Пел в Московской частной опере, Мариинском и Большом театрах. С 1922 года выступал только за рубежом.Его репертуар включал до 400 песен, романсов и других жанров камерно-вокальной музыки. В число шедевров исполнительского мастерства вошли «Блоха», «Забытый», «Трепак» Мусоргского, «Ночной смотр» Глинки, «Пророк» Римского-Корсакова,   русские народные песни «Прощай, радость», «Не велят Маше за реченьку ходить», «Из-за острова на стрежень».Семья Шаляпиных жила бедно. Поэтому Федю рано отдали учиться ремеслу у сапожника, а потом у токаря. Наконец Шаляпиным удалось устроить сына в 6-е городское училище. Здесь Федор встретил замечательного учителя Н. В. Башмакова, большого любителя пения. Страсть к искусству проявилась в мальчике рано. Отец купил на толкучке для сына скрипку за два рубля и тот самостоятельно учился тянуть смычок, постигая азы музыкальной грамоты. Однажды регент Щербицкий, сосед Шаляпина в Суконной слободе, где тогда жила семья, привел мальчугана в церковь Варвары-великомученицы и они вдвоем басом и дискантом спели всенощную, а потом и обедню. С этих пор Шаляпин стал постоянно петь в церковном хоре, зарабатывая также пением на свадьбах, похоронах и молебнах. В 1883 году Ф. И. Шаляпин в первый раз попал в театр. Ему удалось достать билет на галерку. Вспоминая этот день, Шаляпин писал позднее: «И вот, я на галерке театра… Вдруг занавес дрогнул, поднялся и я сразу обомлел очарованный. Передо мной ожила какая-то смутно знакомая мне сказка. По комнате, чудесно украшенной, ходили великолепно одетые люди, разговаривали друг с другом как-то особенно красиво. Я не понимал, что они говорят. Я до глубины души был потрясен зрелищем и, не мигая, ни о чем, не думая, смотрел на эти чудеса.»Посещение театра решило судьбу Федора Ивановича Шаляпина. Мальчик стремился попасть едва ли не на каждый спектакль. В 80-е годы XIX века на сцене казанского театра играли замечательные мастера. Не удивительно, что десятилетний мальчик всерьез увлекся театром. В 1886 году появилась в городе и оперная труппа Медведева. Большое впечатление произвела на юного Шаляпина опера М. И. Глинки «Иван Сусанин». Федор Шаляпин делает выбор - он хочет быть артистом. На казанской сцене состоялись дебюты Федора Ивановича Шаляпина как артиста и певца. В 1889 году впервые поет сольную партию в любительской постановке «Пиковой дамы». Его высокий бас, поставленный от природы, с бархатистым мягким тембром звучал полнокровно, мощно и обладал богатейшей палитрой вокальных интонаций. ​

Театра́льне мисте́цтво (англ. Performing arts) — вид мистецтва, особливістю якого є художнє відображення життя за до сценічної дії акторів перед глядачами.

Театр — вид мистецтва, художньо освоює світ через драматичну дію, що здійснюється творчим колективом.

Основа театру — драматургія. Синтетичність театрального мистецтва визначає його колективний характер: у виставі об'єднуються творчі зусилля драматурга, режисера, художника, композитора, хореографа, актора.

Театральні постановки поділяються за жанрами:

Драма;

Трагедія;

Комедія;

Мюзикл і т. д.

Театральне мистецтво сягає своїм корінням в глибоку старовину. Його найважливіші елементи існували вже в первісних обрядах, в тотемічних танцях, в копіюванні повадок тварин і т. д.

Природа мистецтва театру синтетична, адже його художній образ виникає завдяки синтезу драматургії, архітектури живопису, скульптури, музики, майстерності актора. Отже, можна простежити певну закономірність у розвитку процесу синтезації видів мистецтва. Якщо архітектура, живопис, скульптура взаємодіють переважно між собою, то мистецтво хореографії та театру, а далі ми побачимо, що і мистецтво кіно, використовує міжвидовий синтез.

Мистецтво театру цілком слушно вважають колективною творчістю. Порівняно з мистецтвом музики та хореографії процес співтворчості в театрі значно ускладнюється: у постановці спектаклю безпосередньо беруть участь принаймні п'ять осіб, але іноді у виставі бере участь один актор — це моновистава. Тільки, якщо всі вони стають співавторами, спектакль перетворюється у витвір мистецтва. Велика відповідальність при його створенні покладається на режисера-постановника, оскільки саме він повинен передати задум драматурга, створити необхідну атмосферу дії, вибудувати композицію спектаклю таким чином, аби вона якомога глибше і яскравіше донесла до глядача основну його ідею. Цей процес надзвичайно складний особливо тоді, коли драматурга і режисера розділяє значний часовий проміжок: необхідно передати атмосферу тієї епохи, у межах якої розгортається дія спектаклю, відтворити специфіку побуту, особливості костюмів тощо. Саме це і допомагає зробити режисерові художник, а музичне оформлення, що покладається на композитора, дає змогу посилити драматичне напруження дії, створити важливий емоційний фон спектаклю.

Зв'язуючою ланкою між драматургом і режисером є актор, який не просто доводить їхній задум до глядача, а й примушує повірити його в те, що відбувається на сцені. Саме актор може порушити міру умовності, що притаманна мистецтву театру. Проте створити повноцінний образ здатний тільки справжній актор, який володіє засобами акторської майстерності: системою зображувально-виражальних прийомів (міміка, дикція, інтонація, пластика, рух тощо), фантазією, вмінням імпровізувати та ін. Це дає можливість акторові встановити емоційний контакт з глядачем, примусити останнього співпереживати дії, що розгортаються на сцені.

Важлива специфічна особливість театру, яка відрізняє його переважно від усіх видів мистецтва (виняток — хореографія), полягає у тому, що глядач має змогу стати свідком процесу художньої творчост гати створення художнього образу власними очима. Естетичний вплив справжнього театрального мистецтва, що викликає почуття емпатії — співпереживання у глядача, приводить його до катарсису — духовного очищення, а саме в цьому і полягає надзавдання мистецтва взагалі.

Відомості про театр ляльок зустрічаються ще в античній літературі, відомо також, що в і Давньому Єгипті були театралізовані вистави релігійного змісту з використанням ляльок богів.

З даніх давен лялькові вистави відомі також у країнах Сходу — в Китаї (куй-лей-сі), Японії, [[Інджхуууйж ія|Індії]], Індонезії тощо.

Виготовлення ляльок, зокрема великого розміру, приміром з пап'є-маше, практикувалося й зустрічається в наш час для участі у святковій ході, скажімо під час карнавалів у Іспанії, Франції та Німеччині.

У Туреччині (від доби Османської імперії) та в прилеглих народів (наприклад, у вірмен) поширення набув театр тіней караґьоз.

До початку XIX століття народний театр ляльок поступився напівпрофесійному — у період розквіту романтизму місцева інтелігенція починає ладнати аматорські лялькові вистави, що часто поєднуються з вивченням і збереженням народних традицій. Дуже швидко на це приходить мода — і ось уже відвідання таких, часто ліричних або сатиричних вистав, нерідко з додаванням етнографічних чи соціальних деталей і дуже часто на невибагливий сюжет про кохання людей з різних станів суспільства, стає дуже популярним в середовищі освіченого міщанства. Відомо, що навіть класики світової літератури Жорж Санд, Анатоль Франс, Моріс Метерлінк і Бернард Шоу писали для лялькового театру.