Окр.мир какие сталицы можно сделать из букв

Астана-Казахстан,Аккра-Гана(Африка),Aнкара-Турция,Aпиа-Самоа(Австралия),Баку-Азербайджан.

 Сталинское правительство в полной мере сознавало решающую роль образования, науки, культуры в осуществлении стоящих перед страной задач и дальнейших преобразованиях самого общества. Несмотря на крайнее напряжение госбюджета, были изысканы средства на их развитие. В 1947 г. общая сумма ассигнований на развитие науки увеличилась против 1946 г. на 1,5 млрд руб., по сравнению с 1940 г. — более чем в 3 раза.

  Были созданы необходимые материально-бытовые условия для работников науки. В 1946 г. в среднем более чем в 2 раза была повышена заработная плата профессорско-преподавательскому составу и научным работникам. Зарплата профессора, доктора наук поднята с 2 тыс. до 5 тыс. рублей, доцента, кандидата наук с 1,2 до 3,2 тыс. рублей. Соотношение зарплаты доцента, кандидата наук и квалифицированного рабочего составляло примерно 4 к 1, а профессора, доктора наук 7 к 1. В годы 4-й пятилетки почти на треть увеличилось число научно-исследовательских институтов (в 1946 г. их было 2061), созданы академии наук в Казахстане, Латвии и Эстонии, образована Академия художеств СССР.

  Сразу же после войны была восстановлена отстроенная в 1930-е годы система всеобщего начального образования. С 1952 г. в СССР обязательным становится семилетнее образование, открываются вечерние школы для работающей молодежи. Уже к 1948 г. была превзойдена довоенная численность студентов. В 1953 г. в стране насчитывалось свыше 4,5 млн человек с высшим и средним специальным образованием.

  Возможности культурной и политической населения резко расширялись с развитием вещания радио и телевидения, делавшего пока еще свои первые шаги. Московский и Ленинградский телецентры вели регулярные передачи с 1938 г. В 1945 г. в стране было несколько сот телевизоров, в 1953 г. — несколько десятков тысяч. В 1949 г. создан телеприемник КВН-49 (основные конструкторы: В. К. Кенигсон, Н. М. Варшавский, И. А. Николаевский), ставший первым народным телевизором. До 1962 г., выпущено 2,5 млн приемников этого типа, в 1962 г. на смену ему пришли телевизоры типа “Рекорд”.

  История первого послевоенного периода отмечена выдающимися достижениями ученых и конструкторов, обеспечивших использование атомной энергии в военных и мирных целях, развитие реактивной авиации, создание комплексов автоматически управляемых ракет дальнего действия и зенитных ракет ПВО, создание электронно-вычислительных машин первого поколения. Советская литература этого периода обогатилась появлением литературных произведений, ярко отразивших минувшую войну (А. Фадеев, Б. Полевой, В. Некрасов) и другие этапы исторического советских народов (Л. Леонов, Ф. Гладков, К. Федин, М. Ауэзов); новыми достижениями композиторов (С. Прокофьев, Д. Шостакович, Н. Мясковский), живописцев (А. Герасимов, П. Корин, М. Сарьян), кинорежиссеров (И. Пырьев, В. Пудовкин, С. Герасимов) и др.

  Годы войны породили у интеллигенции большие надежды на либерализацию послевоенной общественной жизни, ослабление жесткого партийно-государственного контроля в области литературы и искусства, расширение свободы творчества. Личные впечатления миллионов советских людей, побывавших в Европе, ослабляли пропагандистские стереотипы об “ужасах капитализма”. Союзнические отношения со странами Запада в военные годы позволяли надеяться на расширение культурных связей и контактов после войны. А. Н. Толстой, к примеру, послевоенное время представлял так: “Десять лет мы будем восстанавливать города и хозяйство. После мира будет нэп, ничем не похожий на прежний нэп. Сущность этого нэпа будет в сохранении основы колхозного строя, в сохранении за государством всех средств производства и крупной торговли. Но будет открыта возможность личной инициативы, которая не станет в противоречие с основами нашего законодательства и строя, но будет дополнять и обогащать их. Будет длительная борьба между старыми формами бюрократического аппарата и новым государственным чиновником, выдвинутым самой жизнью. Победят последние. Народ, вернувшись с войны, ничего не будет бояться. Он будет требователен и инициативен. Расцветут ремесла и всевозможные артели, борющиеся за сбыт своей продукции. Резко повысится качество. Наш рубль станет мировой валютой. Может случиться, что будет введена во всем мире единая валюта. Стена довоенной России рухнет. Россия самым фактом  своего роста и процветания станет привлекать все взоры”

ответ:Про підземелля Старого Луцька існує чимало легенд. За цими розповідями, місто зв’язувалося ходами з Шепельським і Жидичинським городищами, з Олицьким замками та іншими старовинними укріпленнями.  Розповідають, що окремі з ходів вели до міських сіл Забороль і Рованці. Однак, як зауважує професор М. Кучинко, – це дійсно лише легенди. І обґрунтовує свою думку тим, що найбільшою перешкодою для реального існування таких підземних ходів є річка Стир. Вчений  відзначає і той  факт, що подібні легенди побутують і в інших давніх населених пунктах Волині. Зокрема, в існуванні підземних ходів в районі затурцівського городища (які, можливо, існують дотепер) впевнені жителі с. Затурці Локачинського району. Мешканці Володимира-Волинського та  навколишніх сіл розповідають про підземні ходи, що зв’язували це місто і Зимне. Отже, на думку М. Кучинка, повністю заперечувати факт існування підземель не можна, адже, як відомо, в кожній легенді є зерно історичної правди .

Підземні ходи в Старому місті таки є. От і декілька років назад, проводячи археологічні розкопки на розі вулиць Данила Галицького і Кафедральної було відкрито невеличку ділянку одного з ходів. Стосовно легенд про луцькі підземні ходи, вчений припускає, що вони виникли на тій підставі, що Старий Луцьк ніколи не був одноповерховим і тут справді існувало ніби ще одне, підземне місто. Навіть під невеличкими малопримітними будинками завжди були підвали, які опускалися донизу кількома ярусами. Все місто перепліталося мережею підземних ходів. У газеті „Молодий ленінець” за 1985 рік ми знайшли скаргу одного із мешканців будинку № 2 по вул. К. Лібкнехта (тепер – Драгоманова) на те, що „підземні квартали між вул. К. Лібкнехта і Крупської (тепер – Кафедральна) знову затоплює вода, яка поступає з водопровідної мережі, і вже затопила нижній поверх підвалу нашого будинку”. І тут автор наголошує, що „старовинні підвали тут місцями у два, а то й три поверхи” .

Якщо професор М. Кучинко, керуючись реальними фактами, ставить під сумнів існування підземних ходів, що вели далеко за межі Луцька, то керівник клубу „Ентузіаст” О. Виноградов вважає, що такі ходи могли існувати, правда, не до Шепеля чи Олики, а лише до Рованців або Забороля. Свою думку  дослідник обґрунтовує тим, що йому неодноразово доводилось розмовляти із старожилами, які спускались в підземні ходи (що вели в напрямку до Старого міста) в районі Омеляника, а також ходили підземним ходом з району старої автостанції (на проспекті Волі) до Луцького замку. Та все це, як наголошує О. Виноградов, ще потребує досліджень.

Конкретних письмових свідчень про підземелля Старого міста  немає. Саме це, на нашу думку, і породило низку різноманітних оповідей. Однак перекази про те, що підземні лабіринти колись сягали за межі міста, небезпідставні. Документи, які збереглися до наших часів, розповідають про процес, що відбувся у Луцьку над єзуїтом. Його звинувачували у тому, що він, скориставшись підземним ходом, відвідував монастир, який знаходився за межами тогочасного Луцька .

Отже, напевно, є підстави гадати, що підземні ходи дійсно існували. Однак чи збереглися вони до наших часів? У 1967 р. на території Луцького замку обвалилась земля. Від ями, що утворилась на місці тільки що рівної поверхні,  йшов підземний хід в напрямку замку. Яму просто засипали, не провівши  ніяких обстежень.

Объяснение: