Чи є у нашому житті місце подвигам?

Звичайно є, але питання полягає у тому, чи здатні ми на них? це питання підіймається вже протягом багатьох років. вийдіть на вулиці - що ви бачите? природу, вулиці, людей, що поспішають а хтось бачить привід допогти іншим, здійснити подвиг. зазвичай, це не важко, і на подвиги здатна будь-яка людина. головне, щоб у неї було бажання, тоді все вдасться! невзираючи на те, що ми живемо у віці промислової революції, неможна забувати про звичайні людські добрі справи, бо для когось вони є подвигом.

Чим саме вразив мене цей твір? По-перше, своєю реалістичністю. Повість є автобіографічною, тобто описані події, дійсно, відбувалися з автором у дитинстві. А про те, що було насправді, завжди читати цікавіше. По-друге, мені сподобалося, що Михайло Стельмах не намагається прикрасити образи червоноармійців та возвеличити радянську владу. До речі, у шістдесяті роки, коли була написана повість, деякі письменники це робили. І, по-третє, не можна не відзначити майстерність художнього слова автора. Письменникові однаково добре вдається зобразити красу природи, описати події, людей, передати їхні думки та почуття.

Коли читаєш про жагу малого Михайлика до отримання знань, про спробу написати власну п’єсу, переймаєшся до нього великою симпатією. Приходить розуміння, що письменницький талант Михайла Стельмаха — дар від Бога, з яким він народився на цей світ.

Дізнавшись про дитинство автора повісті, я мушу визнати, що побутові та інші умови життя сучасних дітей набагато кращі. Ми добре харчуємося, не відчуваємо нестачі в одязі та взутті, вільно відвідуємо школу. Ми можемо читати необмежену кількість цікавих книжок, весело проводити своє дозвілля. Майже всього цього хлопчик Михайлик був позбавлений. Але попри злидні та труднощі він виріс гідною людиною, став відомим письменником.

На мою думку, повість «Гусі-лебеді летять…» залишає після себе світлі, теплі, трохи сумні враження. Саме такими є спогади Михайла Стельмаха про своє дитинство.

«Доки будемо жити в громадськім порядку — доти ніяка ворожа сила не переможе нас». Ці слова сказав головний герой повісті Івана Франка «Захар Беркут». Він давно переконався, що людина сама, без громади, слабка і безпорадна. Нічого людина сама не вдіє. Тому ці слова звучать заповітом нащадкам.

Читаючи твір І. Франка, кожний захоплюється тухольцями, їх непереможним духом, вірністю, патріотизмом. Проблема патріотизму була, є і завжди буде актуальною. І захист Вітчизни — це священний обов'язок кожного громадянина.

В образі Захара втілені мудрість, мрії і прагнення цілого народу. Думаю, цією повістю І. Франко хотів сказати, що загарбник, який би численний він не був, буде знищений. Автор закликає свій народ до єдності й утверджує думку: народ непереможний доти, доки він згуртований. Ця повість учить любити свій народ, свою країну, яка зазнала стільки незгод у минулому, вірно їй служити, цінувати єдність і згуртованість.

Я вважаю що, автор вчить нас бути гідними нащадками славного патріота і волелюбця Захара Беркута.