Цитатна характеристика чіпки з " хіба ревуть воли як ясла повні"

"ай дитина ж то вийшла - на славу! повновиде, чорняве, головате,  тiльки якесь невеселе, вовчкувате, тихе." "оце, було,  мотря чи оришка скаже: "подай, чiпко, води! " або - ножа, або -   - то вiн i почне: "а де ж воно лежить, чи стоїть? " отак розпита? , повагом  устане, повагом пiде, пiднiме й повагом " "дуже любив чiпка казки слухати. в казках його зроду розумна голова  знаходила немалу роботу. " "та не такий же й чiпка вдався, щоб його можна було бiйкою спинити.  спершу-таки боявся матерi, а далi - звик уже й до бiйки, хоч як вона  глибоко iнодi в серце впивалася, до живих печiнок ой, злий же  вiн був тодi! ой, лютий! вiн би змiг, - матерi очi видрав, або сам собi що  заподiяв, якби не "

Уцій поезії все ніби так просто: вечір пізнього травня, зорі, тиша, сім'я вечеряє, мати клопочеться, плугатарі повертаються з поля, дівчата співають ідучи, щебече соловейко.. як же тепло, зати­ шно, божественно в аурі цієї поезії! це восьмий вірш у шевченковому циклі «у казематі», восьма дума у дев'ятому невольничому колі ув'язненого поета. нібито все в цьому творі просто й ясно. проте вгадується й щось причаєне, потаємне, нерозгадане.. у кожному слові трьох строф поезії розлите душевне батьківське тепло. на українську родину поет дивиться добротворними ба­ тьківськими очима. він милується матір'ю, дочкою, яку ще треба «научати» , дітьми, злагодою, таким простим і досконалим ладом родини, що вечеряє, справляючи найдавніший отой, милий людяний обряд. кожне слово поезії просякнуте силою, що йде від розуміння шевченком чоловічої відповідальності за сімейне гніздо рідного народу. проте бачимо: зібралась, повечеряла бідна родина і спати лягла, проте чоловіка — батька й охоронця — у ній немає. чи чумакує, чи вбитий десь на війні, чи поневіряється по заробітках, чи, може, помер? плугатарі повертаються з поля до своїх сімей, а в цій родині свого плугатаря не ждуть.. запеченими устами шевченка говорить чоловік, мужчина, князь свого роду- племені. головна чоловіча великодушна відповідальність — за малу, сімейну державу» і саме в родині — єдино надійна духовна опора чоловіка. поезія «садок вишневий коло » — то стогін душі окраденого долею чоловіка- одинака, до того ще й закинутого далеко від рідної землі. проте ця поезія, мабуть, як жодна інша, доводить абсолютну несхитність шевченка, готовність його за своє, за рідне стояти до останнього подиху. бо то є його українська сутність. сутність чоловіка- захисника, чоловіка-оборонця. який же разючий контраст справляє нинішній стан українського чоловіцтва! нема ладу в державі — суцільні незгоди в сім'ї. немає законів, які надійно ту сім'ю захищали б. виховний простір — передовсім телебачення — віддано і пройдисвітам, а їм абсолютно байдужа українська сімейна традиція як основа державності. чоловік-трудівник позбавлений матеріальної основи для плекання божественного саду власних дітей. можливо, тому й ширить­ ся пошесть наркоманії, розбещеності, пиятики, побутової розпусти? а сім'ї незрідка не вечерявши, хіба що ситі «хрущами» нескінченних обіцянок. кому тут кого «научати»? , а шевченків вірш досі парує смаковитим запахом пшоняного кулешу, дихає ароматом вишневого цвіту. вірш зачаровує аурою божественного затишку родинної злагоди

Укожної нації, у кожного народу який населяє нашу землю є своя культурна спадщина. саме завдяки цьому жодна нація у всьому світі не схожа на іншу. але для того, щоб мати своє обличчя, зберегти національну гідність, необхідно пам’ятати власну історію, зберегти ті пам’ятки культури, архітектури, мистецтва, що нагадують про неї. адже наші пращури творили історію нашої країни, народу саме такою, якою вона є. і наш святий обов’язок – зберегти і шанувати пам’ять про них, яка увічнена в літературних творах, музичних композиціях, живопису, архітектурних пам’ятках. гірко усвідомлювати, що багато таких архітектурних пам’яток сьогодні потребують реставрації, на яку зараз немає або часу, або грошей. але духовне відродження не може чекати, доки з’являться в нас гроші або час, бо одним із важливих чинників, що впливають на свідомість молоді, є саме вони, ті напівзабуті пам’ятки, збудовані колись нашими предками. сьогодні коли йдеться про відродження української національної культури, все частіше повстають питання: хто ми? звідки? які ми? кожна людина в цей світ народжується для того, щоб творити добро, щоб залишити після себе слід на землі, добрі спогади, щоб оберігати матеріальні і духовні цінності. вона повинна зрозуміти, що на ній лежить велика відповідальність: і збереження культурної спадщини предків, і доля всієї землі. тому кожному слід замислитися, який же шлях розвитку нашої цивілізації розв’язати пекучі проблеми сучасності? кожен громадянин нашої країни має відчувати свій духовний зв’язок з історією країни, з її традиціями. якби не київські князі аскольд і дір, останні в слов’янській династії князів, початок якій поклав кий, не було б і нашого національного коріння. якби не з’явилися козаки, не існувала б наша нація. а хіба можна уявити нашу культуру без т.г.шевченка, і.я франка, лесі українки та інших письменників? основи духовності ще в дитинстві. і якщо не буде приділятися достатньої уваги підростаючому поколінню, то результатів чекати можна лише негативних. кожна нація з турботою думає про день прийдешній, коли нові покоління житимуть на її землі, тому й дбає про історичну спадщину. це той пантеон безсмерття, що створювався віками тяжкою працею і закріплювався кров’ю, бо кров синів україни не змивається, не щезає безслідно. згадаймо, наприклад, святе для кожного українця місце – аскольдову могилу, що стала останнім місцем спочинку для тридцяти сміливих юнаків, студентів і гімназистів, що добровільно стали на захист волі україни і взимку 1918 року полягли в боях під крутами., бо понад усе вони любили свій коханий край… їхня любов до рідної землі заслуговує на глибоку пошану, а те, що аскольдова могила була зруйнована, не робить честі нашій нації. у пам’яті людській не згаснуть традиції і звичаї, які дарували людям віру в добро. мрію, щасливе життя, які сприяли вихованню національної гідності й самосвідомості. виховуючи людину на народних звичаях і традиціях, ми дбаємо про її духовність, розвиваємо в ній почуття добра, справедливості. отже, ми повинні вивчати і відроджувати все краще, передане нам у спадок попередніми поколіннями, бо це життєдайне коріння, що живить духовність, моральність, естетику. саме для того, щоб нам не було соромно йти в майбутнє, спілкуватися з іншими націями, маємо відновити наші пантеони. адже без них ми не можемо вважатися повноцінною нацією. необхідно пам’ятати, що народ, який не знає своєї історії, приречений повторювати трагічні помилки минулого знову і знову.