Зображення окріпачення україни в романі панаса мирного "хіба ревуть воли, як ясла повні"

Видатний український письменник панас мирний у романі "хіба ревуть воли, як ясла повні? ", змальовуючи історію села піски, витворив майже столітню історію всього українського селянства.  зі сторінок роману постає перед нами україна, якою вона була до закріпачення. серед безкраїх степів красувалися, як квітники, веселі хутори, присілки, села. вільної землі було неозорно. приходь, ори, скільки хочеш, — ніхто слова не скаже. та не стало рівності між людьми — не стало братства. козацька старшина, якій колись, вибираючи, на голову груддям землю кидали, щоб не зазнавалася, позадирала тепер голови вгору, а прості козаки до самої землі понагинали. кругом україну облягло панство, як те гайвороння, шматувало її та земля, котру народ засівав своїми кістками, обороняючи її від ворогів, стала для них теж ворогом, від якого доводилось тікати. люди переходили з одного місця на інше, шукаючи волі, бажаючи здихатися панів, але ті пани вже були всюди. кругом неволя, кругом сум людський.  піски були ще вільні, але до піщан доходили розповіді про те, як у сусідньому селі гетьманському не тільки пан полковник з людей знущався, а й як пані полковниця черевиками зуби й очі вибивала, як по цілому тижню в колодках морила сердешних дівчат, як їм коси різала, голову дьогтем мазала й пір'ям натикала, як ніхто не женився, ні заміж не йшов, не заплативши викупу.  та не обминуло лихо піски, як і всю україну, — потрапили вони в неволю. дісталося село пану польському. пан польський, вилупок з тієї голопузої шляхти, що після занепаду польщі переметнулася під крильце російського самодержавства, "заліз у якийсь полк, терся до передніх вельмож, поки таки дотерся до й до пісок! генерал та його нащадки все новими й новими указами та вигадками щодня камінець по камінчику вибивали з людської волі. "кожен час вкорочувався уривок, на котрім були піщани прив'язані до генеральші, — поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуби "  кріпаки почали тікати. але як вони не тікали, все-таки багато зосталося на розвід панам польським, які із завзятих степовиків поробили покірних волів, що орали та засівали зерном уже не свої ниви, а панські.  люди від горя й безвихіддя розпились, розледачили. перестали навіть тікати. неволя, як той чад, задурманила людям голови. село зубожіло. обшарпане, обтіпане. стали прокидатись де-не-де злодії — новина в пісках! раніше ніколи ні в кого й двері не замикалися, а тепер — і на засові страшно.  реформа 1861 року не принесла селянам сподіваної волі, в народі її прозвали "голодною волею", бо селяни вийшли "на волю" обідрані, мов жебраки, і потрапили в нове рабство до тих же панів.  панас мирний у романі "хіба ревуть воли, як ясла повні? " розповідає ? розповідає "лихо давнє й лихо сьогочасне", бо засиллє "п'явок народних" не змінилося й після реформи. як належала панам польським вся влада в повіті ("сам — предводитель; родичі — урядники; справник, суддя, підсудки — все то зяті, родичі зятів, племі"), у них вона залишилася й після реформи.  що ж робити людям, як жити, щоб вирватись з цього зачарованого кола? над цим питанням й примушує замислитися роман панаса мирного.

Тема незнищеності історичної памяті народу в романі "Диво", органічне поєднання різних часових та соціальних шарів.

Объяснение:

У романі вдало поєднанні три часові періоди: сива давнина, фашистська навала, сучасність. Обєднуючим центром цих часових періодів став Софійський собор – символ незламності духу народного, незнищеності його історії, великої словянської культури. Геніальні люди споруджували цю архітектурну памятку. В мозайках, в фресках втілене духовне багацтво прадідів. Свій талант, горіння своєї душі вони передавали нащадкам, тому пам’ять про цих людей ніколи не зітреться, а житеме вічно в їх творіннях, "і диво це не скінчиться ніколи, не переведеться ".

Сучасну українську культуру важко уявити без творчої спадщини кобзаря — великого українського поета тараса григоровича шевченка. саме він перетворив українську літературу на явище всесвітньої літератури. у його творчості найвиразніше проявилося те, що потім стало важливим, провідним для передових українських письменників другої половини xix — початку xx століть — народність і реалізм. творчий геній дозволив кобзареві залишити нащадкам не тільки літературні твори найвищого ґатунку, а й значний доробок живописних і графічних робіт. через усю творчість тараса григоровича червоною ниткою пролягла любов до україни та її багатостраждального народу. та однією з центральних тем його поетичних і художніх творів є тема трагічної долі жінки — сестри, матері — у тогочасному суспільстві. і коли цей найчистіший образ, ця своєрідна ікона весь час плюндрується, весь час терпить знущання, поет не може залишатися осторонь. жіноча доля для шевченка — не просто одна з тем його творчості. це справді незагоєна рана поетової душі. образ жінки-кріпачки нерозривно поєднаний у нього з образом власної матері, яку "ще молодою — у могилу нужда та праця положила", та рідних сестер — катрі, ярини, марії, які "у наймах виросли", та в яких "у наймах коси побіліли". доля жінки у кріпосницькому суспільстві була просто нестерпною, і шевченко був одним із перших, хто зібрав воєдино всі страждання закріпачених жінок і вголос заговорив про них, виступив на захист жіночих прав. навіть назви творів, присвячених жінкам, — "сова", "наймичка", "відьма", "слепая" — свідчать про невеселе, трагічне їх життя одним із кращих творів шевченка, присвячених жіночій долі, можна вважати поему "катерина". у поемі відтворено одну з характерних проблем тогочасного суспільства — долю збезчещеної дівчини. уже з перших рядків поет звертається до дівчат: "кохайтеся, чорнобриві, та не з " далі шевченко розповідає про трагічну долю дівчини-покритки, майбутньої матері. катерина виросла в селянській родині, змалку звикла працювати, а тепер їй доводиться просити милостиню, щоб хоч якось вижити. природний сором, гордість відступають перед любов'ю до дитини. доля зводить катерину з коханим — батьком її дитини. вона, боса, вибігає йому назустріч, прагне викликати почуття якщо не любові, то принаймні жалю — не до себе, до сина. та байдуже москалеві й до катерини, і до сина. бідолашна ладна навіть пожертвувати власним життям, аби врятувати дитину від ганьби. самопожертва — це риса, яка притаманна багатьом жінкам-матерям у творчості кобзаря. згадаймо хоча б поему "наймичка". ганна, мати-одиначка, розуміючи, що з нею син буде приречений на злиденне життя, сповнене приниження й страждань, вирішує підкинути його бездітним літнім людям, а сама наймається до них служницею, аби хоч так бути ближчою до сина, нехай навіть не маючи права назвати його власною дитиною й не чути від нього найсолодшого слова — "мамо" мати-вдова тяжко працює, аби її дитина не залишалася неписьменною, як вона сама (поема "сова"): "і день, і ніч працювала, подушне платила, щоб і воно, удовине, до школи ходило". та, на жаль, матері не судилося побачити щасливої долі своєї дитини: син виріс, і його забирають у солдати. нещасна жінка, залишившись сама, божеволіє з горя, голосить, мов сова, образ якої стає тут синонімом горя. жіночі образи, жіночі долі яскраво зображені не тільки в поемах. вірш "сон" ("на панщині пшеницю ") розповідає всього лише про один день із життя жінки-матері: кріпачка з немовлям на руках змушена ходити працювати на панське поле, намагаючись хоч трошки часу приділити дитині. уві сні стомлена мати бачить свого сина дорослим, щасливим; бачить у своїх снах-мріях, що син працює не на панському лані, а на власному полі. та дійсність не залишає місця мріям, і мати-кріпачка знову повертається до своєї тяжкої праці. долі дівчат, які потерпали від нещасного кохання, болем відгукувалися в серці кобзаря й знайшли відображення у віршах і "причинна", "тополя", "лілея", "утоплена", "русалка" образи жінок і дівчат у творчості поета не тільки трагічні, їм притаманні найкращі риси людського характеру: чуйність, щирість, самопожертва, доброта. і заслуга шевченка в тому, що він підняв образ жінки-матері, жінки-кріпачки на п'єдестал чистоти почуттів, моральної краси й материнської величі. жінка з дитиною на руках завжди була для шевченка уособленням мадонни, світлим і щирим образом, символом чистоти й святості: нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим. невмирущі шевченкові рядки: "і на оновленій землі врага не буде супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі" стали своєрідним символом віри для багатьох поколінь справжніх, щирих українців. і дай боже, щоб вони стали дійсно пророчими.