Чому батько в казці ''ох'' усе ж таки залишився без сина?

Тому що треба казочку прочитати) 

Для одних людей — це скарб неоціненний, для інших — річ, як і тисячі речей повсякденного побуту, для третіх — данина моді, розкіш, додаток до хатнього інтер'єру. є й такі, для яких книжка нічого не значить.  шана й любов до книги починається з колиски, йде від батька-матері. сім'я, в якій не читають книжок, — духовно неповноцінна.  та й як можна не любити книгу? з давніх-давен люди намагалися писати. звичайно, в них не було паперу, його замінювали стіни печер, камені, шкіра вбитих тварин. потім люди навчилися виготовляти книги з глини. але на них незручно було писати, вони були дуже важкі. та людина поступово удосконалює книгу. справжній папір, схожий на сучасний, люди навчилися робити дві тисячі років тому.  сьогодні книга скрізь із нами. і в книг, як і в людей, своє життя, своє минуле і майбутнє. є книги, які приваблюють до себе читачів будь-якого віку. 

Еся українка — геніальна донька українського народу, талановита поетеса, творами якої ми захоплюємося до сьогодні. читаючи її твори, захоплюєшся мовою, образами, проблемами і їх авторським вирішенням, поетичністю. мені подобаються всі твори лесі українки — вірші, поеми, драматичні поеми, елегії, пісні. серед творів поетеси, які справили на мене найбільше враження, є поезія «до мого фортепіано». вірш, який сповнений болю і туги до музичного інструменту, за який, через важку хворобу, поетеса не зможе більше сісти і грати. я пам'ятаю, як моя вчителька під етюд шопена прочитала нам вперше цю поезію. я була вражена співзвучністю вірша, голосу вчительки і музики.

поезія «до мого фортепіано» має автобіографічний характер: в ній оспівано почуття поетеси, яка з п'яти років грала на фортепіано і пробувала писати власну музику. тоненька, ніжна і вразлива дівчинка навіки прощалася з мрією бути піаністкою, композитором — і в цьому біль і туга авторки: мій давній друже! мушу я з тобою

розстатися жаль мені!

з тобою звикла я ділитися журбою,

вповідувать думки веселі і сумні

коли я смуток свій на струни клала,

з'являлась ціла зграя красних мрій, веселкою моя надія грала,

далеко линув думок легкий рій.

розстаємось надовго ми з тобою!

зостанешся ти в самоті німій,

а я не матиму де дітися з

прощай же, давній, любий друже мій! література — особлива сфера людської творчості, не ізольована від життя, а тому реальні люди і реальні події знаходять у літературі своє відображення. для мене вірші лесі українки — це прекрасна школа життя, школа виховання духовності, мужності, любові до рідного краю, виховання впевненості в собі, щирості, порядності. з особливою цікавістю я читала інтимну лірику поетеси. інтимна лірика поетеси своєрідна, ніким не повторена у мотивах, ніколи не друкована за життя поетеси. вірш у прозі «твої листи завжди пахнуть зов'ялими » звертає увагу вже своєю назвою: загадковою, чарівною, не схожою на назву вірша. а коли прочитаєш, то і змістом. це лист-відповідь сергієві мержинському — це історія взаємної приязні, товариської підтримки, вірної дружби, душевного єднання і кохання без відповіді, нездійсненних мрій, вічної розлуки, гіркої самотності. це було щось сильніше й вище за щасливу земну любов. тому й пахли листи від любого друга зів'ялими . лірична героїня просить: «візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє вдалині. а на місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій » читайте поезію лесі українки і відкривайте для себе світ її думок, її бачення світу. у одному із своїх віршів поетеса висловила надію, що ми, нащадки, читатимемо і будемо знаходити відповіді на життєві питання у її творах: «довго щирими сими словами до людей промовлятиму »