Зображення покріпачення україни в романі пнаса мирного "хіба ревуть воли, як ясла повні? "

Видатний український письменник панас мирний у романі "хіба ревуть воли, як ясла повні? ", змальовуючи історію села піски, витворив майже столітню історію всього українського селянства. зі сторінок роману постає перед нами україна, якою вона була до закріпачення. серед безкраїх степів красувалися, як квітники, веселі хутори, присілки, села. вільної землі було неозорно. приходь, ори, скільки хочеш, — ніхто слова не скаже. та не стало рівності між людьми — не стало братства. козацька старшина, якій колись, вибираючи, на голову груддям землю кидали, щоб не зазнавалася, позадирала тепер голови вгору, а прості козаки до самої землі понагинали. кругом україну облягло панство, як те гайвороння, шматувало її та земля, котру народ засівав своїми кістками, обороняючи її від ворогів, стала для них теж ворогом, від якого доводилось тікати. люди переходили з одного місця на інше, шукаючи волі, бажаючи здихатися панів, але ті пани вже були всюди. кругом неволя, кругом сум людський. піски були ще вільні, але до піщан доходили розповіді про те, як у сусідньому селі гетьманському не тільки пан полковник з людей знущався, а й як пані полковниця черевиками зуби й очі вибивала, як по цілому тижню в колодках морила сердешних дівчат, як їм коси різала, голову дьогтем мазала й пір'ям натикала, як ніхто не женився, ні заміж не йшов, не заплативши викупу. та не обминуло лихо піски, як і всю україну, — потрапили вони в неволю. дісталося село пану польському. пан польський, вилупок з тієї голопузої шляхти, що після занепаду польщі переметнулася під крильце російського самодержавства, "заліз у якийсь полк, терся до передніх вельмож, поки таки дотерся до й до пісок! генерал та його нащадки все новими й новими указами та вигадками щодня камінець по камінчику вибивали з людської волі. "кожен час вкорочувався уривок, на котрім були піщани прив'язані до генеральші, — поки не вкоротили так, що вже можна було безпечно за чуби " кріпаки почали тікати. але як вони не тікали, все-таки багато зосталося на розвід панам польським, які із завзятих степовиків поробили покірних волів, що орали та засівали зерном уже не свої ниви, а панські. люди від горя й безвихіддя розпились, розледачили. перестали навіть тікати. неволя, як той чад, задурманила людям голови. село зубожіло. обшарпане, обтіпане. стали прокидатись де-не-де злодії — новина в пісках! раніше ніколи ні в кого й двері не замикалися, а тепер — і на засові страшно. реформа 1861 року не принесла селянам сподіваної волі, в народі її прозвали "голодною волею", бо селяни вийшли "на волю" обідрані, мов жебраки, і потрапили в нове рабство до тих же панів. панас мирний у романі "хіба ревуть воли, як ясла повні? " розповідає ? розповідає "лихо давнє й лихо сьогочасне", бо засиллє "п'явок народних" не змінилося й після реформи. як належала панам польським вся влада в повіті ("сам — предводитель; родичі — урядники; справник, суддя, підсудки — все то зяті, родичі зятів, племі"), у них вона залишилася й після реформи. що ж робити людям, як жити, щоб вирватись з цього зачарованого кола? над цим питанням й примушує замислитися роман панаса мирного.

Дитинство i юнiсть поета.павло григорович тичина народився в селi пiски на чернiгiвщинi в багатодiтнiй сiм'ï сiльського дяка, який був водночас i вчителем "школи грамоти". вiд батька вiн мав музичну обдарованiсть, вiд матерi - любов до украïнськоï пiснi. першi роки минули у свiтi чарiвноï природи. матерiальна скрута змусила батька вiддати дев'ятирiчного павла до бурси. довелося хлопцевi самотужки заробляти собi на шматок хлiба: вiн спiвав у троïцькому хорi мiста чернiгова. слава i трагедiя поета.1. вiтру (пiсля виходу перших вiршiв молодого поета з'явилися позитивнi вiдгуки вiдомих письменникiв. вони вiдзначали оригiнальнiсть стилю тичини, тематичне розмаïття, красу украïнського слова.) 2. доби новоï знак. (революцiя 1917 року не була для тичини несподiваною. вiн iз захватом молодостi чекав на неï, мрiяв, що нова доба стане ерою щастя, що всi люди будуть вiльнi, рiвнi. своïми творами поет заперечував модне в той час декадентство. враження революцiйних битв захопили творчу уяву митця.) 3. його шляхи, його (революцiя гналася за поетом, як дикий кiнь. кожна його нова збiрка - це гiмн новiй добi. i нiколи було зупинитися, роздивитися навколо: страшно було побачити голоднi очi помираючих у 1932-1933 рокiв, не хотiлося вiрити у тисячi ешелонiв, якi везли цвiт нацiï на погибель у далекi суворi краï. заколисувало сумлiння "чуття єдиноï родини", бо голосно зазвучала на знелюднiлих полях "пiсня трактористки", бо "партiя веде" в омрiяне майбуття.) 4. перетворення "сонячних кларнетiв" на "пофарбовану дудку". (павло тичина досяг у радянському союзi, здається, всього, про що мiг мрiяти поет. кожен його рядок друкувався i ставав хрестоматiйним, нагороди сипалися на поета дощем. вiн ретельно вивчав марксистську фiлософiю, хотiв набутi знання викласти в поетичнiй формi, а з-пiд пера лiзло щось дике i недолуге: перекочовуючи насичуючись кiлькiсно якiсно перехоплюючись проймаючи взаємно протилежностi прямуєм за законом дiалектики до незмiренного майбутнього. поет кидався шукати нових форм вiрша, ставив слова у неприродну для них позицiю й отримував абракадабру: одна турбацiя традицiй пiдрiзацiя колективiзацiя або: незборено залiзяно пройти без каяття не спать голубо-сизяно наукою пронизано щоб все було життя. i тiльки на схилi життя павло григорович у вузькому колi близьких зiзнався, що в оцiнцi його творчостi об'єктивним був лише євген мала-нюк - поет-вигнанець, який сказав, що вiд сонячних кларнетiв тичини пофарбована дудка зосталась.) значення творчостi павла тичини.та як би там не було, а тичина був видатним поетом украïнськоï лiтератури. його раннi твори - це шедеври пейзажноï i любовноï лiрики. вони показали красу украïнськоï природи, цноту i замрiянiсть першого кохання. у цьому тичина був i залишився неперевершеним.

Молот шотландцев искусственный интеллект (152379) 2 года назад назва стильової течії в українській прозі 70-х рр. “химерна проза” стала реакцією на диктат норм соцреалізму в українській “радянській” літературі. її ознаки: поєднання реального з міфологічним, часово-просторові зміщення, запозичення стильових рис бароко, гротескові метаморфози з героями. “химерна проза” емоційна, експресивна, її світ свідомо неприродний, але правдивий. за цими ознаками можна говорити про близькість “химерної прози” до явища магічного реалізму, поширеного в літературі латинської америки. представники: в. земляк (романи “лебедина зграя”, “зелені млини”), в. дрозд (“ирій”, “самотній вовк”), о. ільченко (“козацькому роду нема переводу або козак мамай і чужа молодиця”) та ін.