Скласти продовження казки летючий корабель

Исели они на свой корабль, и полетели, высоко, далеко, что отсюда и не и жили они там поживали, счастье наживали , горя не !

остап мандрика 

—  «…його, стрункого й міцного, з гарними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчю».

—  «хай воно загориться без вогню й диму… втечу… піду за дунай, може, ще там люди не пособачились…»

—  «не так мані страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що… ех, піду, де воля, де інші люди…»

—  «се одиноке світло серед сонного села було немов останнім «прощавай» рідного закутка, ниткою, що в’язала його з батьківщиною, з усім близьким. але за хвилину віконце згасло, і остап почув, як разом із зниклим світлом в його серці щось урвалось і село геть одсунулось од його. остап непомітно для себе зітхнув…»

—  «дивне почуття охопило остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепехнуло його істоту. в один момент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в ногу, на панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки».

—  «та хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень панською худобою? хіба його батько, мати, соломія, навіть дідусь його, що ходив у січ, а потім різав панів в умані,— хіба ж вони не стали такою худобою? коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його з соломією та силою оддати її за свого хурмана, не міг би сивого дідуся катувати на стайні нагаями… не похвалявся б оббілувати остапа за сміливе слово».

—  «ті билиці-казки про січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких він слухав затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал».

—  «і враз остапові зробилось весело і легко, він почувся на волі. молода невитрачена сила хвилею вдарила в груди, розлилась по всіх жилах, запрохалась на волю…»

—  «як живий буду, землю оратиму, житиму… все ж краще на волі, ніж під паном…»

—  «остап теж не боявся смерті. йому тільки хотілось перед смертю побачити соломію».

—  остап про соломію: «вона така добра, так кохала його, вона пішла за ним у далеку дорогу, не кіс своїх задля нього, вона доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш».

—  «половина мене лежить на дні дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею…»

Утворі йдеться про дівчинку анну з «шістсот якогось року», яку судять у вишгороді за дивний «гріх»: з багряних кленових листочків «вона робила … кольорові миші», як повідомляє суд сусід-скаржник. від тієї забави немає спокою, каже сусід: «чаклунка анна збила з пуття його дітей», які забули про свої цяцьки, адже тепер «вночі їм сняться миші кольорові». змальована кількома колоритними штрихами сцена суду оголює суть конфлікту й морального змісту вірша: зіткнулися неповторність і стандарт. власне, дівчинку анну судять за те, що вона — з її незрозумілою для яскравою фантазією — не така, як усі. фантастичне закінчення вірша змушує задуматися про вічні істини, про нас самих, нашу здатність протистояти уніфікації і насиллю над індивідуальністю.