Придумати свій кінець казки фарбований лис

      можна придумати таке продовження до казки "фарбований лис"

      минали роки і звірі жили щасливо. лиш одного разу сталась неприємність.  ще одна тварина захотіла влади. це був вовк. він намагався стати королем звірів за обману. проте тварини вже були навчені. ведмідь одразу розсекретив злодюжку і не дозволив йому обдурити громаду. а потім ведмідь весь час гордився своїм благородним вчинком та казав: «я на нім пізнався, як на фарбованим лисі».

Колись на  нашій землі була величезна рівнина, кінця-краю якій не  було видно. рівнина зеленіла шовковими травами, вічнозеленими смереками та  ялинами, могутніми яворами, берестами і  тополями, текли потічки та  річки, багаті на  дрібну і  велику рибу. володарем долини був велетень на  ймення силун. коли йшов силун, від його кроку земля здригалась. розпові, що  силун добре розумівся на  господарстві. мав безліч усякої худоби. череда корів та  волів, отари овець, табуни коней, стада буйволів та  свиней паслися на  толоках, бродили лісами. а  птиці! тисячі качок та  гусей плавали в  ставках, багато курей кудкудакало на  фермах. жив цей ґазда у  прекрасному палаці: з  білого мармуру, з  високими шпилями, які сягали аж  до  самих хмар. палац був вибудуваний на  гроночку, висипаному людськими руками, мав стільки кімнат, що  легко можна було заблудитися. а  в  помешканні  — добра всякого! вночі силун спав у  золотій колисці, вистеленій дорогими килимами. а  вдень звик відпочивати у  срібному кріслі. на  широкій долині слуги землю обробляли, хліб вирощували, за  худобою доглядали, птицю годували. люди трудилися, від зорі до  зорі примножували багатство силунові. слуги і  служниці жили не  в  палаці, а  далеко від нього, в  дерев’яних зрубах та  землянках. не  хотів господар, щоб у  світлицях смерділо гноєм чи  людським потом. ні  чоловіки, ні  жінки, ні  літні, ані молодь не  сміли покидати маєток силуна і  йти собі шукати іншої роботи. мусили жити і  вмирати кріпаками. поміж цієї челяді служив у  силуна один хлопець на  ймення карпо дніпровський, що  прийшов сюди від берегів дніпра. він подався в  мандри ще  десятирічним хлопчиком шукати щастя, бо  батько помер, а  мати жила бідно, і  мусив їй  чимось . служив карпо рік, другий, п’ятий. як  і  всі, косив траву, орав і  сіяв пшеницю та  жито, ячмінь і  овес, збирав хліб. не  тільки за  себе працював, а  й  іншим , бо  жалів слабеньких. полюбили його всі слуги і  служниці. за  честь, працьовитість, справедливість. карпо ненавидів тих, хто панові низько вклонявся, до  самих ніг нахилявся. тяжко йому було дивитися, як  силун усе забирає, а  народ голодує. коли карпові сповнилось від роду двадцять літ, вирішив додому повертатись. був певний, що  за  добру роботу пан йому заплатить і  він повернеться до  матері не  з  порожніми руками. одного разу уночі він вийшов надвір освіжитися, проходив коло наймитських хатинок і  побачив раптом якусь тінь. скоро впізнав силуна. карпо подумав, що  саме час поговорити з  паном про розрахунок. —  чому ти  тут, карпе  — озвався силун, упізнавши хлопця  — чи  не  дівча виглядаєш? —  не  дівча,  — відповідає карпо,  — а  вас, світлий пане. маю з  вами поговорити. служив вам я  довго і  чесно, та  маю додому повертатися, аби матінку живою застати. платню за  службу хочу попросити. силун подумав, зо  слуга жартує, бо  досі ніхто не  наважувався на  те, щоб попроситися геть від нього. та  й  платні ніхто не  вимагав. але карпо й  не  думав відступати. —  я  чесно служив, світлий пане. і  моя робота, , щось коштує. —  нікуди не  підеш! —  розгнівався пан. —  то  вже я  знаю, коли й  куди мої слуги повинні ходити. —  я  піду, пане! —  настоював карпо. лиш ще  раз вам мушу сказати, що  моя робота чогось коштує. —  туди, під землю, тебе відпущу! —  лютився пан, показуючи пальцем униз і  приступаючи до  парубка. —  там буде твоя платня. та  хлопець не  відступив ані на  крок.

Повість м. коцюбинського "дорогою ціною" присвячена життю українського народу на початку xix ст. у повісті відтворено долю молодих людей, яка була досить типовою для того часу. опинившись в неволі, трудове селянство, "як дикий тур, загнаний, знесилений", не бажало, одначе, скоритися з панським ярмом на шиї. багато з них бігло з-під кріпацтва у вільні краї, зокрема за дунай, де після зруйнування запорозької січі 1775 року було засновано задунайську січ. але й там не було волі і спокою, бо панство ловило втікачів і, якщо не засилало до сибіру, то "одсилало в кайданах назад, знов у неволю, на панщину". і невідомо, що було краще: загинути чи залишатися жити у знущанні.  головні герої повісті — остап та соломія — кохали одне одного. але для пана вони, як й інші кріпаки, були "товаром", тому він розлучив їх і видав заміж соломію за свого хурмана. пан катував нагаями дідуся остапа, збирався забити самого остапа за його сміливе слово. все це спричинило до втечі.  остап мав на меті жити поміж вільних людей, а соломія мріяла оселитися у слободі, господарювати та піклуватися про остапа. цим мріям не судилося здійснитися. остап і соломія були не поодинокі у бажанні здобутися волі: цілими родинами бігли від кривди та знущання селяни, підтримуючи одне одного. важким був шлях за кордон. але й за кордоном їх не чекала бажана воля: спочатку остапа було поранено, потім соломія і остап потрапили у циганське злодійське гніздо, через що остапа забрали до в'язниці та збирались відправити назад до пана.  соломія не уявляла собі життя без остапа, тому хотіла визволити його. для цього вона склала план і разом з іваном котигорошком спробувала відбити остапа у турків, коли вони перевозили його через дунай. але ця спроба визволити остапа закінчилася загибеллю соломії та івана.  остап залишився живий. на все життя на його тілі зосталися сліди мордувань від пана, москалів, турків. втрата соломії була для нього втратою половини душі. гірке, самотнє життя прожив остап, чекаючи часу об'єднання з другою половиною себе у потойбічному світі.