Використовуючи знання з ист укр, охарактеризуйте епоху, коли в украини зявылыся перши друковани кныгы.

Xvi — перша половина xvii ст.велике значення для культурного життя україни мав винахід друкарського верстата. попередником книгодрукування в європі був однобічний друк з дощок, на яких вирізали окремі сторінки тексту й зображення. перші спроби книгодрукування зробив голландець л. костер у першій половині xv ст. з часом був винайдений прилад для відливання металевих літер, з яких складався текст для друку. таким новим способом була надрукована перша книга — біблія. винахідник такого способу книгодрукування німець иоганн гутенберг дуже багато зробив для розвитку й поширення освіти. перші книжки церковнослов'янською мовою та кириличним шрифтом надрукував швайпольт фіоль у кракові 1491 року. це — октоїх та часослов. за це він був звинувачений у спробі поширення православ'я. справу передано до краківського суду, але фіоль утік до угорщини. на початку xvi ст. до друкарства долучився франциск скорина. доктор філософії і медицини, він був першим перекладачем біблії старобілоруською мовою. у празі 1517 року ф. скорина видав кирилицею псалтир і біблію руську (1519 року), а вже у вільно — «малую подорожню книжицю» (1522 року) [апостол (1525 року). велику роль у розвитку друкарської справи в україні відігравали братства. майже всі братські школи відкрили при собі друкарні. спочатку з'явилися друковані священні книги, латинські й польські видання, перекладені українською мовою, абетки для українських школярів. найбільшими центрами книгодрукування стали львівська братська школа, острозька академія та києво-могилянська колегія. мали свої друкарні церкви й монастирі. при києво-печерській лаврі був створений великий друкарський дім, який обслуговував увесь київський край. з цієї друкарні виходили якісно надруковані церковні книжки та наукові публікації з чудовими малюнками та зображеннями святих. чимало дослідників обстоюють думку, що у львові друкарня існувала з 1460 року, а зачинателем українського друкарства був її засновник міщанин степан дропан. щоправда, до нашого часу не дійшли книжки його друку. іван федоров (федорович). одним з перших українських друкарів уважають івана федорова (федоровича), який на доручення московського царя івана грозного разом із петром мстиславцем створив у москві друкарню й почав видавати книжки. 1 березня 1564 року видано апостол, 1565 року — часословець. московські ченці, що мали добрий заробіток з переписування книг, звинуватили друкарів у зв'язках з нечистою силою. підбурений ченцями натовп спалив друкарню, а самі друкарі, рятуючи життя, втекли до білорусі. тут і. федоров за литовського магната г. хоткевича заснував нову друкарню, отримавши для цього окреме село. перебуваючи в заблудові, 1569 року випустив євангеліє іван федоров учительне, а наступного року — псалтир. згодом друкар перебрався до львова, де 1574 року видав «азбуку» і апостол. невдовзі переїхав до острога. тут 1580 року надрукував новий заповіт і псалтир, а 1581 року — знамениту острозьку біблію. сучасники відзначали оригінальність усіх книг, надрукованих федоровим: він не тільки знайшов нові технічні засоби, щоб створити зручні для читання та красиві книжки, але й здійснював редагування текстів, замінюючи малозрозумілі старослов'янські вирази українськими. і. федоров був не лише друкарем, а й справжнім просвітником і великим подвижником української культури.

Так споконвiку було: однi    умирають з ганчiркою в руцi, а другi    тяглися до стяга зорi i йшли за    хвостами комет, горiх розкусивши буття.    / м. хвильовий /  там, де закiнчується пушкiнська вулиця у мiстi харковi, за студентським  гуртожитком "гiгант" колись знаходилось мiське кладовище, яке нинi переобладнано у  молодiжний парк. за старою церквою залишили для нащадкiв кiлька могил - п.  гулака-артемовського, драматурга м. кропивницького, художника с. василькiвського.  розквiт нацiонального вiдродження останнiх рокiв повернув нам iм'я миколи  хвильового (фiтiльова). члени товариства "спадщина" вiдновили могилу одного iз  найталановитiших зачинателiв украïнськоï лiтератури початку xx столiття.  у поемi "електричний вiк" микола хвильовий писав:     i хiба посмiє вiчнiсть    шпурнути в моє обличчя    докiр?   творчiсть прозаïка, поета, критика, публiциста - яскравий приклад  самовiдданого служiння iдеï "загiрноï комуни", яка стала причиною  трагедiï. письменник бунтував, сумнiвався, боровся, переживав, помилявся i  каявся. це не могло не знайти вiдбитку в новелах, що побачили свiт у 1923-1927 рр.  найбiльшу увагу розкриттю психологiï мрiйникiв, романтикiв революцiйноï  доби автор придiлив у новелi "я (романтика)". новелiст прагнув розкрити душевний  конфлiкт мiж старим i новим. вiдомий лiтературознавець о. бiлецький вiдзначав, що  твiр "силою своєю не має собi аналогiй у новiтнiй прозi".  новела "я" має лiричний зачин. саме з нього постає зримий, реальний образ  матерi-украïни: "з далекого туману, з тих озер, загiрноï комуни  шелестить шелест: то йде марiя! матiр приходить до сина, коли вiн має хвилинку для  перепочинку мiж жорстокими битвами". "моя мати - наïвнiсть, тиха жура i  добрiсть i мiй неможливий бiль, i моя незносима мука теплiють у  лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом".  але поступово наростає тривога, насувається гроза, син бачить в очах матерi "двi  хрустальнi росинки".  чому ж у чудових очах рiдноï людини сльози, над чим плаче мати-украïна?   мабуть, над дилемою гуманностi та фанатизму, людяностi та слiпоï вiдданостi  абстрактнiй iдеï. письменник прагне осмислити протиставлення  свiтлого i чорного, добра i зла, що поселили ся у душi головного героя новели.  з одного боку - це iнструмент, який має вершити революцiйний суд, а з другого -  людина, яка вмiє любити, бути нiжною, яка невидимою силою любовi пов'язана з  матiр'ю.  м. хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвiчну суперечку мiж життям i  смертю. стомлений син шукає спокою на старечих материнських долонях. "я - чекiст,  але я i людина", - пiдкреслює головний герой. отже, хочеться вiрити, що цiєю  людиною насправдi має чинитися справедливий суд iменем народу. але мiж двома  началами терзається душа м'ятежного сина: андрюша i мати, тагабат - людина, з  холодним розумом i з каменем замiсть серця. герой не бачить виходу. саме у такi  хвилини вiн, комунар, викликає спiвчуття.  через роздвоєнiсть душi син мусив застрелити матiр. "тодi я у млостi, охоплений  жаром якоïсь неможливоï радостi, закинув руку на шию своєï матерi й  притиснув ïï голову до своïх грудей. потiм пiдвiв маузера й нажав  спуск на скроню". i це в iм'я революцiï, в iм'я дороги до загiр-них озер  невiдомоï прекрасноï   письменник намагався пiдвести нас до висновку, що такий вчинок мiг здiйснити  тiльки справжнiй революцiонер, який в критичну хвилину "голови не згубив". але ми  все бiльше починаємо розумiти, що фанатична вiдданiсть iдеï несе тiльки зло,  вбиває почуття справедливостi, почуття розумiння добра i правди, руйнує людську  особистiсть, людське "я".  "там, у далекiй безвiстi невiдомо горiли тихi озера загiрноï комуни". цими  сумними словами закiнчується трагiчна новела - драма роздвоєностi людськоï  особистостi, примушує нас замислитися над величчю матерi, котру вбиває син. а  украïна, що породила революцiонера, морально знiвiченого абстрактною iдеєю,  прощає йому цей смертний грiх.  новела м. хвильового "я (романтика)" стала своєрiдним викриттям жорстокостi та  несправедливостi новоï системи. намагання вбити в собi людину, вбити добро в  iм'я фанатизму, призводить до переродження в дегенерата.  разом iз своïми героями письменник шукав виходу iз лабiринтiв iсторiï,  помилявся i пророкував, свято вiрив i люто ненавидiв, i, нарештi, не витримав  дуалiзму сучасноï йому доби. пролунав але нiколи вiчнiсть не  жбурне у бiк письменника докiр. i цьому свiдчення - нагробок йому серед могил  видатних людей харкiвщини.

Уповісті «тіні забутих предків» м. коцюбинський подає картини життя людей, які віднайшли свій шлях і живуть у гармонії з природою. письменник точно відтворив характер світовідчуття гуцульського етносу, його філософію, центральним місцем якої була природа. це незвичайна єдність людини і природи особливо поетично змальована через сприймання малого іванка. про щезників, нявок, русалок не те щоб говорили повсякчас, але жили цим, вірили, і цією вірою зростала душа малого палійчука. довкілля було для нього продовженням казки, яку чув з народження. він був таким, як багато хлопчаків його віку, але разом з тим особливим - людина з багатою уявою має цікавіше внутрішнє і зовнішнє життя. наділений тонкою чутливою душею, іван сам навчився грати на флоярі, ніби це дано було йому від бога. так само він навчився вірно і ніжно кохати. м. коцюбинський зрозумів, що казка не йде від людини разом із дитинством. по-новому оживає вона в повір’ях і обрядах, у побожному ставленні до сил природи, в поетизації праці. досить пригадати, як незвичайно поводяться пастухи в перший день на полонині: ватаг обходить стоїще з вогнем, разом із чоловіками видобуває саме живий вогонь. справжнім чаклуванням можна назвати процес виготовлення сиру, який «родиться» в зеленій купелі сироватки. раз по раз натрапляємо у творі на незвичайні описи, художні штрихи чи деталі. твір «тіні забутих предків» не даремно називають справжнім скарбом української літератури, він такий багатогранний, що пізнавати його можна без кінця. читача вражає багатство тем і широта поглядів на те, що ми називаємо вічними цінностями. все навкруги жило і прославляло життя, кожна зміна пори року нагадувала про швидкоплинність життя, і від того життя було ще цінніше. може, тому в уяві гуцулів уся природа навкруги була живою, населеною живими істотами, що існували за своїми правилами.