Що таке зменшувально-пестливі слова

  форма  слова, що вживається для передачі основного значення слова з відтінком зменшуваності або ніжності і близьких почуттів. для  української мови  характерне широке вживання зменшувальних форм, причому не тільки у  фольклорі, де димінутив часто є засобом вираження художньої мови (козаче́ньки, се́рденько, лебі́донька), а й у побуті, особливо у материнській мові до дітей. найчастішим випадком вживання димінутиву є зменшувальні форми власних імен (оленка, олюсь, петрик, петрусь). використання зменшувальної форми іноді є іменнику яскравіше передати ознаки предмету, наприклад, "килим" -> "килимок", "килимочок" звучить краще ніж  словосполучення  "невеличкий килим". прикметною унікальністю української мови є те, що на відміну від переважної більшості мов світу, де зустрічаються димінутиви  іменників  і рідше  прикметників  (веселе́нький, червоне́нький), в українській мові є випадки зменшувальних форм  дієслів  — наприклад,  спа́тоньки, ї́стоньки.

За народними ліричними піснями про кохання можна вивчати морально-етичні норми взаємин наших пращурів. ці норми, як і пісні, створювалися десятиліттями і століттями, але незмінними залишалися чистота взаємин між юнаком та дівчиною, взаємна повага і магічна сила почуттів, що залишається нерозгаданою і дотепер: місяць на небі, зіроньки сяють. тихо по морю човен пливе. в човні дівчина пісню співає, а козак чує, серденько мре. здавалося б, прості і зрозумілі слова, а так глибоко торкаються найпотаємніших струн душі. а вже за мить ти відчуваєш себе художником і під твоїм пензлем народжується тиха українська ніч з місяцем і зорями на небі. по морю пливе човен, а в ньому співає дівчина, її голос далеко чути серед нічної тиші. а найперше пісню чує закоханий козак. щоб передати його почуття, кращого вислову, як "серденько мре", навряд чи придумаєш. судячи з ліричних пісень, складається враження, що наші пращури не лише передавали за пісні свої почуття, а й розповідали про історію свого кохання, вели пісенний діалог, освідчувалися в коханні чи давали відкоша. адже і в пісні дівчини з човна у темному морі розповідь про кохання, про те, як любилися, як розійшлися і "тепер навіки зійшлися знов". очі у ліричних піснях — дзеркало душі. очі — не збрешуть, очі — не зрадять. і взагалі очі дівочі у піснях — окремий об'єкт захоплення юнака: "темні, як нічка, ясні як день! " із окремих пісень про кохання можна створити образ ідеальної дівчини: темні очі, чорні брови, довга коса. і справді, очі мають бути темними чи карими, але обов'язково — ясними, тобто чесними і правдивими, у яких юнак знайде відповідь на свої почуття. про магічну (навіть відьомську) силу очей підкреслюється у останньому рядку пісні: "де ж ви навчились зводить людей? " вже дещо традиційно склалося в народних піснях, що дівчина, яка підкорила серце юнака, наділена магічною, навіть містичною силою. з ідеальним образом дівчини в ліричних піснях усе зрозуміло. от тільки в образі козака, на мою думку, чимало суперечностей. мужній, хоробрий відчайдух, який іде на смерть заради вітчизни, заради козацького обов'язку і раптом — ніжний, романтичний, навіть сентиментальний щось не дуже віриться. хоча від часів гомера, вергілія і середньовічного героїчного епосу європи бачимо мужніх воїнів і мореплавців, які не соромляться своїх сліз. скажімо, одіссей плаче через те, що скучив за домівкою і дружиною. мабуть, такими вони й були — лицарі-козаки. можливо, саме з таких суперечностей чоловічих характерів і народилися безсмертні ліричні пісні про кохання: пісня ти мила, пісня ти люба — все про кохання, все про любов.

Протягом багатьох віків, ще з самого початку свого існування, життя українців було нерозривно пов’язане з піснями. пісні мали величезне значення для людства і людей в усіх сферах їх життя: у свята та час розваг (весільні, різдвяні (колядки, щедрівки), купальські, русальні пісні), під час роботи (жниварські пісні), в час трауру (пісні про загиблих, обрядові) тощо. напевне, не було такої життєвої ситуації, про яку наш народ не склав би пісні. щастя від щирого кохання, журба дівчини, що чекає козака з походу, біль від стосунків, яким заважали якісь зовнішні обставини (соціальний стан закоханих, відстань тощо), горе втрати, сльози матері, що не діждалася сина або загубила єдину доньку — у піснях є все і навіть набагато більше. слухаючи їх, розумієш, що у світі, повному страждань, неможливо було вижити без пісні, і ця пісня рятувала людей, з’єднувала їх, давала їм опору і надію в скрутні часи. створені народом, вони існували у багатьох варіантах і виражали чисту есенцію народного досвіду — знання і уміння не однієї людини, а сотень тисяч, покладені на мелодію пісні. пісні язичницькі ритуали, які ще довго жили в пам’яті наших предків, та християнські церковні обряди, до яких українці також відносилися зі значною повагою. пісні занотовували важливі історичні події та протягом віків зберігали пам’ять про загиблих героїв. пісні — це енциклопедія побуту, звичок і традицій. пісні — це душа народу у відбитках безсмертних нот. українські пісні — це сотні історій різних людей, які вкладали цілу душу в створення пісні. їхні долі й досі живуть в сюжетах цих пісень, переплітаються з ними… пісні передавалися з покоління в покоління нерозривним ланцюгом кохання — від матері до доньки, від тої — до її доньки і так далі… вони жили у серцях людей і пам’яті народу, бачили все і про все розповідали — треба було лише правильно задати запитання. ці пісні — сироти, бо ніхто не знає справжніх їхніх «батьків». і одночасно вони є дітьми цілого народу, бо в них вкладена вся його душа, вся його суть. пісні завжди жили поряд із нашим народом, його в горі і в радості, прикрашали життя і робили його легшим. наша мова недарма зветься «солов’їною» — ми любимо і вміємо співати. українці народжуються з піснею і вмирають також із нею, проносячи її через все життя. і пливе над нивами, над степами і над морями українська пісня… і живе разом з нею український народ.