Іть скласти твір про тараса шевченка дуже треба

Арас шевченко народився 9 березня 1814 р. в с. моринцях звенигородського повіту київської губернії (тепер черкаська область) у родині кріпаків григорія і катерини шевченків. батько тарасів був не тільки добрим хліборобом, він ще й стельмахував та чумакував, до того ж умів читати й писати. досить пророчим виявився батьків заповіт: «синові моєму тарасові зі спадщини після мене нічого не треба. він не буде людиною абиякою, з його вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; для нього спадщина по мені нічого не ». коли тарасові було два роки, родина переїхала до села кирилівка (керелівка). пізніше т. шевченко дуже часто називав своєю батьківщиною саме кирилівку, говорив, що тут він і народився (про себе, малого, і про батьківську хату в кирилівці шевченко згадував у повісті «княгиня»).              у 1822 р. батько віддав сина в науку до дяка, а наступного року померла мати тараса.              батько одружився вдруге з терещенчихою, яка мала трьох своїх дітей. з того часу в родині точилися постійні сварки між батьком і мачухою, між дітьми.              після смерті батька мачуха вижила пасинка з батьківської оселі, і тарас жив у кирилівського дяка-п'яниці петра богорського. у 1829 р. тарас став служником-козачком пана енгельгардта, згодом переїхав з ним до петербурга. у 1832р. пан віддав шевченка до живописних справ цехового майстра ширяева (здібності до малярства виявилися в тараса дуже рано: ще змалку крейда й вуглинка були для нього неабиякою радістю, а прагнучи стати художником, хлопець побував у трьох церковних малярів. проте жоден з них не виявив у хлопця таланту). хоч від жорстокого маляра тарасові не раз діставалося, але він терпів задля омріяного мистецтва. хлопець чимало малював з натури. одного разу, перемальовуючи статуї в літньому саду, шевченко зустрів земляка — художника і. сошенка, який познайомив його з видатними діячами російської й української культур (к. брюлловим, в. григоровичем, оі венеціановим, в. жуковським, є. іребінкою).              у 1837р. тарас шевченко написав поему «причинна», а 22 квітня 1838 р. спільними зусиллями згаданих митців шевченко був викуплений з кріпацтва. цього ж року він став вільним слухачем академії мистецтв, а згодом одним з найулюбленіших учнів видатного російського художника брюллова. юнак поглинав книги з мистецтва, всесвітньої історії^ слухав лекції з анатомії, фізіології, зоології, часто бував у театрах і музеях.       

Своєрідність стилю нечуя-левицького полягає в тонкому поєднанні реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик, побуту, праці, особливостей мови та поведінки персонажів із живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів: усе це разом ставить твори українського прозаїка в один ряд з творами кращих тогочасних російських та західноєвропейських письменників і виводить українське письменство за межі побутовизму та етнографізму минулої, дошевченківської доби.

Українська пісня - це бездонна душа українського народу                    українська пісня - це бездонна душа українського народу          о. довженко                    українська пісня — це частина духовного життя народу і вона не залишає його ні в радості, ні в смутку, крок у крок слідує за ним від дитинства до старості. з піснею на вустах він не тільки відзначає свята, не тільки прикрашає народні обряди, а й також славить свої перемоги на ворогом:                     як вдарили з семи гармат          усереду вранці —          накидали вороженьків          повнісінькі шанці!                     кожне своє враження, кожне переживання людина виливала в пісні. релігійні почування висловлюються в лірницьких піснях; тяжка праця на своїм власнім полі — в обжинкових та косарських піснях («ой любо та мило»); ще тяжча праця на панських ланах — у кріпацьких («у неділю рано-вранці», «яром, хлопці, яром»); мандрівки за заробітком — у чумацьких та бурлацьких («їхав, їхав та чумак макара», «зібралися всі бурлаки»); туга за ріднею та батьківщиною на чужині — у рекрутських («ой не жаль мені ні на кого»); щасливе або безнадійне кохання, суперництво, життя за нелюбом, підступність злої свекрухи, краса природи — в ліричних та родинно-побутових піснях («цвіте терен, цвіте терен», «а я в батька росла», «била мене мати»).          духовне життя людини знайшло вираження у народних піснях і має форму яскравих епітетів, що повторюються (чисте поле, червона калина, зелений явір, красна дівчина, вірний кінь, бистра річка та і          про красу і силу народних пісень із захватом писало багато українських письменників. іван франко казав у «мойсеї»: «задармо в пісні твоїй ллється туга і сміх дзвінкий і жалощі кохання, надій і втіхи світляная смуга? » о. дей висловив це по-своєму: «українська народна пісенність — дорогоцінне надбання поетичного генія трудового народу, нев'януча окраса його духовної культури».          залишки давнини серед українських народних пісень найбільше зберегли пісні обрядового характеру:                     іди, іди дощику,          зварю тобі борщику          в полив'янім горщику!                     велика частина цих пісень зв'язана з порами року (колядки, щедрівки, веснянки) — «щедрий вечір, добрий вечір», «зеленеє жито». в колядках та щедрівках народ звеличує господаря та його родину, в них ці люди зображуються гарними, багатими, щедрими, здоровими, привітними, в яких «радісно на серці, повно на столі». такі пісні повинні були накликати щастя і всілякі блага на двір господаря, тому що співали їх від щирого серця, з чистими думками.          дуже цікавими з обрядових пісень є русальні та купальські пісні, які танками, ворожінням та іншими дійствами. через обрядові пісні пізнається світогляд наших пращурів із тих часів, коли люди поклонялися дохристиянським богам — перуну, дажбогу, ладі та іншим.          із пісень родинних ми дізнаємось, яке місце в житті попередніх поколінь по сідала родина та різні сімейні турботи:                     а чужа сторона          і без вітру шумить, —          чужий батько, чужа мати          і не б'ють, то болить.                    із історичних пісень — про важливі історичні події, які переживав народ:                     ой морозе, морозенку,          ой да ти славний козаче!           за тобою, морозенку,          вся вкраїна плаче!                     з українських пісень ми бачимо, як глибоко народ відчував красу життя. народні пісні криють у собі таку силу уяви та багатство щирих переживань, що стали джерелом натхнення поетів та письменників. свою найкращу повість «у неділю рано зілля копала» ольга кобилянська побудувала на відомому мотиві народної пісні «ой не ходи, грицю, та й на вечорниці». використовуючи сюжет цієї ж пісні, ліна костенко створила роман у віршах «маруся чурай». але народні пісні не тільки надихали літераторів, вони, перш за все, звеселяли сірі будні українців, були розрадою в тяжку годину, поліпшували настрій, полегшували важку працю.          наш народ має багату скарбницю пісень, казок, легенд, переказів, дум, якими можна пишатися як райськими квітами. деякі з них пройшли крізь довгі століття і ще сьогодні причаровують блиском дорогоцінних самоцвітів.