Міні твір "чи підкорив місто степан радченко"

Степан радченко - головний герой роману. перша зустріч його з містом відбувається коли юнак приїжджає туди на навчання. молодий, амбіційний, наділений інтелектом хлопець прагне піднести село на новий рівень, вдихнути в нього нове життя. сповнений шляхетних помислів, степан готовий до дій. до самого міста юнак ставиться вороже. все навколо чуже для нього. проте в міру з тим як змінюється соціальне становище героя змінюється і його думка. зваблений містом, головний герой сам стає одним з городян від яких раніше цурався, він кидає те, заради чого приїхав і йде власним шляхом. тож з одного боку можна вважати, що степан підкорив місто, адже він досяг значних успіхів та став відомим письменником. та на мою думку - це місто підкорило його, томц що він став частиною цього міста, воно поглинуло його залишивши порожнучу в душі.

Хронологічна таблиця “життя та творчість тараса григоровича шевченка” 9 березня 1814 року – народження видатного поета . навесні 1837 року – шевченко тяжко захворів. 22 квітня 1838 року – викуплений з кріпацтва. восени 1839 року – шевченко знову тяжко захворів. 1838-1845 роки – наука в академії мистецтв у м. петербург. 1840 року – вийшов “кобзар”. 1839 – 1841 роки – працює над поемою “”. 1841 року – поема “”. 1843 року – шевченко приїздив на україну. восени 1845 року – хворів на гарячку в переяславі. 1845 року – написано п’ять поем : ”кавказ”,”єретик”,”великий льох”,”наймичка”, “і мертвим, і живим… ” та всесвітньо відомий “заповіт”. 5 квітня 1847 року – шевченка заарештовано і відправлено до петербурга. восени 1847 року – у вогких казематах орської фортеці шевченко захворів на ревматизм. 1847 року – був вміщений у лазарет. 1848 року – взяли в научну експедицію для вивчення опису аральського моря. 1848-1858 роки –військова служба, в окремому оренбурзькомо корпусі. 17 жовтня 1850 року – переведено в новопетровське укріплення . 1855 року – хворів на виснажливу малярію. 2 серпня 1857 року – поета було звільнено. 1858 року – було видано дозвіл про виїзд на україну. влітку 1859 року – тарас григорович поїхав на україну, в рідне село кирилівку. 1859 року – в лейпцігу вперше надрукована поема “кавказ”. 10 березня 1861 року – тарас шевченко зайшов у свою майстерню, упав і замовк навіки. 22 травня 1861 року – тіло великого кобзаря перевезене на україну і захоронене в каневі на чернечій горі.

Повість нечуя-левицького «кайдашева сім’я» як енциклопедія народознавства іван франко, називаючи автора «миколи джери», «кайдашевой сім’ї», «хмар» талановитим майстром слова, «творцем живих типів», акцентував увагу на його вмінні спостерігати життя, передавати побачене засобами слова. учений образно називав нечуя-левицького «колосальним, всеосяжним оком» правобережної україни. «те око охоплює не маси, не загальні контури, а одиниці, зате охоплює їх з незрівнянною швидкістю й точністю, уміє підхопити відразу їхні характерні риси й передати їх нам з тією опуклістю й свіжістю фарб, у яких бачить їх сам».у своїх кращих  творах нечуй-левицький, за словами іншого дослідника літератури – сергія єфремова «виявив себе теперішнім майстром рідного слова й громадянином рідної землі». письменникові дорогаісторія  рідного народу, його самобутність, йому боляче від втрати волі й національного достоїнства. такими настроями викликане прагнення нечуя-левицького по можливості повніше відтворити на сторінках своїх повістей народні традиції, звичаї й обряди, сповнені, по його щирому переконанню, потужним духовним потенціалом і невичерпною силою, що відновлює. напевно. самою яркою в цьому плані є повість «кайдашева сім’я». у ній читач зіштовхується з докладним описом сватання, смотрин, обряду весілля, особливостей готування національних страв і традицій частування, обряду похорону, ворожіння, знахарства й т.п. наприклад, як мальовничо зображує письменник традицію національного одягу, особливо дівочій і жіночої, зокрема повсякденної й святковоїот  мотря,  запрошена карпом, збирається: «подруга-сусідка надягла мотрі на голову , вирізану з товстого паперу, схожу на вінок, на , над самим чолом, поклала вузеньку стрічку із золотої парчі, а потім клала стрічки одну вище іншої…». а от стара  кайдашиха  збирається на смотрини до довбишам: «кайдашиха надягла тонку сорочку, зав’язалася гарною новою хусткою із крайками до самих плечей і поназапроторювала всі хрести, надягла нову спідницю, ще й жовті чоботи взула». нечуй-левицький описує деталі одягу, головних уборів з етнографічною точністю, любуючись одягом, яскравими прикрасами й разом з тим начебто залишаючи свої описи в спадщину нащадкам для пожвавлення національної пам’яті. послідовне оповідання про життя кайдашей є відтворити в уяві селянську садибу: будинок, стайню, хлів, город, сад. автор добре знає життя селян, майстерно зображує деталі житла. життя українського села повністю пов’язана із землеробським календарем і церковними святами. сім’я кайдашей живе за цими правилами не одне сторіччя: працюють у будень, ходять у церкву в неділю й на свята, постятся по середовищах і п’ятницям, ідуть на прощу в  київ. у повісті створена галерею народних образів, які в сукупності створюють особа українського народу в разнообразнейших його проявах. герої добутку зображені в народно-пісенній традиції. «лаврина молода довгаста особа була рум’яне. веселі сині, як небо, очі світилися привітно й ласкаво. тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи – усе дихало молодою юнацькою красою».щиросердечна привабливість  лаврина передається через його мову, поетичний і лагідний, начебто витканий з пісні. а  народна пісня  – це також споконвічна українська традиція, без якої не відбувається жоден обряд, жоден звичай. незважаючи на важкі життєві обставини, у побуті українців багато музики. на весіллі, на вечірниці грають музиканти, а лаврин, ідучи в сусіднє  село  до мелашке, грає на сопілці: «всю дорогу його сопилка грала, то пісня начебто сама співалася». співає мотря на зло свекрусі. співає кайдашиха за шиттям. героїв «кайдашевой сім’ї» не можна назвати відверто гарними або відверто поганими. не чуй левицкий показує складне об’єднання в образах кайдашей світлих людських почуттів і поривів, а також чорт негативних – егоїзму, скнарості й т.п. але якої би риси не були визначальними в характерах героїв, автор не прибігає до песимізму, сподіваючись на перемогу здорового глузду. письменник переконаний: тільки розрив із глибинною народною традицією визначає духовне зубожіння людини. соковитий і квітчастий описи побуту й роботи селян у нечуя-левицького критики іноді порівнюють із відомими побутовими картинами эмиля золя. але особлива теплота, симпатія автора, який овіяне життя селянина, прояв поезії народної душі в прозі українського письменника не мають відповідних паралелей у добутках про селянство золя, витриманих у темних, безпросвітних тонах («земля»). відтворенням кращих рис поетичних, працьовитих українських націй,