Люстрація до відомої народної пісні яку письменни к використав у своєму творі

Частина перша. через місточок. колись я чув казку про чарівний місточок. провисав він над безоднею, і по один бік жила людина, а по другий було все, що потрібно їй для життя. щодня переходила ту прірву людина. і жити б їй вічно, коли б місточок не вужчав з кожним днем. стурбована, щоразу набирала людина все більше припасів. але чим важчою ставала її ноша, тим вужчим — місточок. я теж стою над таким урвищем, і по той бік — прожиті мною роки. і доки не щез місточок моєї пам'яті, буду ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа. біля вікна мама іде на роботу, а ми залишаємось удвох: я і мій брат сергій. мені — п'ять років, братові — два. велика кімната з глиняною долівкою і широкою дубовою лавою під стіною, старенький стіл, етажерка з книжками та зошитами, широке дерев'яне ліжко, де ми спимо втрьох, — оце й усі наші достатки. та ще біля дверей стоїть висока бодня з борошном. дуже цікаво видиратися на неї і дмухати в те борошно: по сипучій поверхні бігають довгасті ямки, зривається завірюхою біленький пилок. я щосили дмухаю, а брат кричить унизу і смикає мене за ногу, щоб я поступився місцем. але найцікавіше місце в кімнаті — єдине невелике віконце в чотири шибки. надворі — люта зима, намело величезні кучугури, все покрилося білим, навіть люди, що іноді заходять до нас, сиві од інею. мама йде в школу, а ми відразу кидаємося до вікна, щоб ще раз побачити її, окутану білим туманом. ми давно поділили нижні шибки: ліва — сергієва, права — моя. за ніч вони обростають грубою кіркою крихкого льоду, товщого внизу, покритого ніжно–білим сніжком. коли цей сніжок обережно лизати, то він холодний і трохи солодкий на смак. а як почнуть дубіти язики, тоді краще хукати на шиби. спершу з'являється кругла темненька криничка. з кожним подихом вона все ширшає й ширшає, а посередині — світлішає й світлішає, тоншає й тоншає кірочка льоду, доки не заголубіє, неждано й казково, омите тоненькою водяною плівкою скло. тепер треба лише пильнувати, щоб віконця не замерзли. мороз обкидає по краях голчасті візерунки, і досить зазіватися, як вони поснуються довкола, наче сліди тонконогих пташенят. не встигнеш оглянутися, а скло вже поросло небаченої краси лісом і міниться, і виблискує, і спалахує тисячами кольорових вогників. ми поприлипали до вікна і крізь блакитні кружальця дивимося на високі снігові замети, що іскряться під сонцем, на запушені інеєм дерева, які немов понадягали теплі хустки, на застиглі дими понад хатами. згодом дерева й сніги починають червоніти. темнішають, видовжуючись, фіолетові тіні попід заметами, а вікна загоряються червоним. хата теж наповнюється холодними тінями. вони спершу кубляться під лавкою, столом, ліжком, сизуваті й непевні, а потім починають потихеньку скрадатися на середину кімнати. здається, досить тупнути ногою, як вони метнуться геть, заб'ються під лаву. та чим більше кривавиться сніг і видовжуються тіні надворі, тим густіші, темніші, нахабніші тіні у хаті.

Объяснение:

Новели Винниченка відкрили нові горизонти в дослідженні таємниць людської душі, "темних" інстинктів і підсвідомих імпульсів, людської особистості. Дошукуючись прихованих причин, подій і вияву в поведінці персонажів об'єктивних законів, письменник водночас зберігає їх внутрішню свободу, своєрідність, непередбаченість. Він зображує людей, що вирізняються своїм темпераментом, інтелектом, волею, активністю.

Герої Винниченка шукають відповіді на питання про смисл життя, доцільність існування людства. Письменник розглядає смерть як частину неминучої та гіркої правди життя. Думати про смерть в ім'я життя — такий зміст оповідань екзистенційної проблематики Винниченка. Наслідуючи ідеї Ніцше (поєднання соціокультурних і біологічних начал у людині), письменник пояснює вчинки героїв психологічними причинами.

З темою смерті пов'язані роздуми про швидкоплинність часу, про зв'язок з майбутнім, про час — історичний і космічний, об'єктивний і суб'єктивний. Герої оповідання "Момент" свідомо вибирають шлях, сповнений смертельних небезпек, заради життя і щастя в ньому. Тюремний Шахерезада, від імені якого ведеться розповідь, і його випадкова знайома Муся нелегально переходять кордон. Обоє знають про рівень ризику, в якийсь момент навіть упевнені, що гинуть. Та це ще не зараз. Ставлення героїв до цієї неминучої фатальності кокетливо-байдуже ("стало страшно смішно: я — мертвий"). За кілька миль від кордону можна собі дозволити "пожартувати" зі смертю: "Я — будучий мертвяк. Лежу десь в якому-небудь ярі, дикому, порожньому, наді мною небо, на виску маленька чорна ранка, а над ранкою кружка сидять такі ж самі блискучі, зеленкуваті мушки й ніби ворожать, заглядаючи у неї, туди, всередину, де оселилась смерть. І лице моє теж зеленкувате, тверде... А на скелі якійсь сидять чорні, великі, таємні ворони і ждуть чогось".