Можно ! цитатна характеристика сашка із кіноповісті зачарована десна о.довженка.

Повість «зачарована десна» — лірична розповідь про дитячі роки хлопчика сашка. але чи можна назвати її повністю автобіографічною? мені здається, що цей твір дещо схожий на легенду про бідне дитинство великого письменника, адже писав його довженко в часи, коли соціальне походження мало неабияке значення і згадка хоча б про якийсь достаток батьківської сім'ї могла призвести до небажаних наслідків. і тому письменник так майстерно перемішав правду, напівправду і вигадку. сашкова сім'я жила у хаті, яка була збудована невідомо коли і ким. «здавалося, ніби її зовсім ніхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, між грушею і погребом, і схожа була також на стареньку білу печерицю. дуже мальовнича була хата. одне, що не в ній, і то не нам, а матері, вікна повростали в землю і не було замків». така хата була символом нужденності полісся. насправді ж хата довженків дуже відрізнялася від літературної, і ми це можемо побачити на фотографіях, вміщених у біографічних книжках письменника. звичайно, вона не була палацом, але й через п'ятдесят років її вікна розміщені високо над землею. просторі будівлі на кілька кімнат в ті часи мали заможні господарі. промовистим є той факт, що батько довженка, крім сільської роботи, підробляв: «своїми кіньми возив торгівців на ярмарок». скоріше за все, коні ці не були бідняцькими шкапами, адже торгівці мали гроші і могли найняти собі власника добрих коней. а хіба міг бідний неписьменний сільський дядько дати своїм дітям не тільки початкову освіту, а й відправити сина й доньку продовжувати навчання «в городі»? сашків батько все життя не міг пробачити дідові семену «своєї темноти» і мріяв вивчити сина. спочатку повів його до сільської школи, і довженки стали перед учителем леонтієм опанасенком. той почав розпитувати сашка перекрученою російською мовою, і, коли переляканий хлопець не зміг назвати імені батька, вчитель виніс свій вердикт — «неразвитой! » скільки ж було по україні таких нерозумних вчителів, які не вміли говорити до ладу російською, калічили її, а зобов'язані були вчити дітей тільки чужою мовою. перша зустріч зі школою неприємно вразила сашка, і в повісті «зачарована десна» довженко з більшим задоволенням згадує своє вільне дитинство, майстерно описує картини природи. саме в таких епізодах письменник найбільш автобіографічний. малий сашко сховався в клуні і перебирає в пам'яті приємне і неприємне в його світі. він боїться бабиних прокльонів і страшного суду, не любить, коли довго йде дощ і коли п'явка впивається в ногу, коли гавкають на нього чужі пси або гуска сичить і скубе за штани. він не любить носити в одній руці велике відро води, полоти і пасинкувати тютюн. неприємно бачити батька п'яним, ходити босими ногами по стерні, їхати на возі з сіном, коли здається, що віз от-от перекинеться. але на світі для хлопчика є дуже багато приємних речей. він любить дивитися на малий вогонь і обнімати лоша або прокинутися рано-вранці і побачити в хаті теля. приємно знайти пташине гніздо і їсти паску, приємно ходити по теплих калюжах і спати в човні. це був світ перших дитячих вражень хлопця, його стихія. усе далеке й близьке сприймалося в образах, і все це вбирала вразлива сашкова душа, щоб пізніше наповнити повість «зачарована десна».

Життя селянина сповнене щоденної праці на землі. Земля, рідна природа формують його світогляд, ставлення до навколишнього середовища і до людей. У повісті "Гуси-лебеді летять" розповідається про звичайне життя хліборобів, що мешкають у подільському селі.

Селяни-трударі у двадцяті роки жили дуже бідно. Не кожний навіть мав чоботи. Але вони пишалися тим, що працюють на землі. Урочистою подією була весняна оранка. А день, коли Михайлик, головний герой повісті, провів свою першу борозну, став для нього справжнім святом.

Від землі залежало, чи добрий буде врожай. Тому і ставлення до неї було особливе. Мати Михайлика вірила: земля усе знає, що говорить чи думає чоловік, вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила... Ця жінка нічого не любила так щиро, як землю. Вона глибоко розуміла природу: помічала, як плаче од радості дерево, милувалася весняними сходами, а слово "насіння" взагалі вважала святим. І цю любов до природи мати передавала Михайлику. Мабуть, інші селяни так само прищеплювали своїм дітям пошану до рідної землі, передавали їм різні прикмети та звичаї, пов'язані з нею, як дід Дем'ян своєму онуку.

Мені дуже сподобалось ставлення селян до природи, те, що вони вважали її живою істотою, поважали і любили. Мені здається, що така шанобливість і чуйність обов'язково винагороджувалась добрим врожаєм.

Объяснение:

Наверное ты столько много не будешь писать,но надеюсь

Цієї уваги до всього доброго, красивого вділила мати й мені. І я теж, як свято, очікую того дня, коли грім розморожує сік у деревах чи коли не зіллям, а хлібом починає пахнути жито. І як досадно буває, що таку любов дехто вважає пережитком чи сентиментами. Я й досі впевнений, що холодність збіднює і світ, і душу навіть дуже розумним людям». (Михайлик про мамину поетичну вдачу) • «Он прочитав один розумник геть усю Біблію і позбувся того, що мав у черепку,— показуючи пальцем на лоба, страхає мене святим письмом». (Ставлення матері до Біблії) • «В її устах і душі «насіння» було святим словом. І хоч не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічними супутниками-нестатками й злиднями, проте нічого так не любила, як землю. Мати вірила: земля все знає, що говорить чи думає чоловік, що вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледачого». • «Коли на городі з’являвся перший пуп’янок огірка чи зацвітав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку і вела подивитися на це диво, і тоді в блакитних очах її назбирувалось стільки радості, наче вона була скарбничим усієї землі. Вона перша в світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п’янкий любисток, м’яту, маковий цвіт, осінній гороб і калину, вона першою показала, як плаче от радості дерево, коли надходить весна, і як у розквітлому соняшнику ночує оп’янілий джміль. Від неї першої я почув про калиновий міст, до якого й досі тягнуся думкою і серцем…» • «Що їй думалось тоді, моїй сільській босоногій Ярославні, перед людяністю, скромністю і мудрістю якої я й досі схиляю свою вже посивілу голову. Не знаю, як би склалась моя доля, коли б біля неї не стояла, мов благання, мов зажурена мати. Я й досі чую на своєму чолі, біля свого серця спокій і тепло її позазілюваних, потрісканих рук. Може, тому його й було так багато, що воно трималося не на поверхні, а в глибоких шпаринах материнських рук