Написати казку, яка розкриватиме значення прислів`я "під лежачий камінь вода не тече", або "не все те золото, що блищить", або "куй залізо, поки гаряче"

Жили на одній березі дві пташки-сусідки. одна з них   - сорока, вважала себе великою панею, ходила лише у капелюшках, була дуже заможною і не мала дітей. інша - горобчиха. ця була скромною, одягалася сіренько, у неї була купа галасливих діточок-гороб*ят, які завжди хотіли їсти. сорока завжди вихвалялася своїм розумом і багатствами. на ринку вона завжди купувала лише найдорожчі делікатеси. а горобчиха була тихенькою, мовчазною, бо завжди мала один клопіт - як прогодувати своє сімейство. тому й на базарі вона купувала лише хліб та дешевий сир. одного разу зустрілися сусідки по дорозі на ринок та й пішли поряд. аж раптом бачать - лежить на стежці два камінці. один - блискучий, аж сяє на сонечку. а інший - тьмяний, сіреньки. от сорока, будучи хитрою, відразу схопила блискучий, та й каже - цей діамант не для тебе, сірої мишки, тобі вистарчить і камінця. та й гордо пішла геть. а бідна горобчиха зітхнула тяжко, підняла камінець, та й думає: " ну хоч діткам принесу гратися". але взяла та й потерла камінь. і раптом камінь засяяв. під шаром пилу виявився справжній діамант. горобчиха занесла його на базар, продала та й стала жити зі своїми дітками у достатку. а що ж сорока? вона всім вихвалялася, що це справжній діамант. але одного разу побачив цей камінець грак-ювелір, та й посміявся з пихатої сороки. це виявився звичайнісінький шматок скла. ось така історія. не все те золото, що блищить.

Кожна людина має любити і захищати природу. Від нас і тільки від нас, людей, залежить, якою вона буде. Якщо ми будемо забруднювати навколишнє середовище, бездумно знищувати її дари, незабаром вона просто загине або стане такою, що люди не зможуть вижити. Тому дуже важливо бережно ставитися до природи і до всіх її мешканцям.

Люди живуть на планеті більше двох тисяч років. За цей час не завжди до природи ставилися обережно, особливо у період бурхливого розвитку прогресу. Тому ми, діти, повинні допомагати дорослим не тільки берегти природу, але й відновлювати її. Вирощувати квіти, годувати птахів, садити дерева, не залишати після себе сміття. А ще треба добре вчитися. Бо знання до зберегти природу від загибелі.

Адже природа потрібна не лише нам, але й майбутнім поколінням — усім!

Біографія Михайла Стельмаха

Михайло Панасович Стельмах  — український письменник, драматург, фольклорист. Член Спілки письменників УРСР, академік АН УРСР (з 29 березня 1978 року), Герой Соціалістичної Праці.

Народився 11 (24 травня) 1912 року в селі Дяківцях (тепер Літинського району Вінницької області) у родині селянина, ветерана російсько-японської війни Панаса Стельмаха. Мати — білоруска. У 1933 році закінчив літературний факультет Вінницького педагогічного інституту (першим у селі отримав вищу освіту) і до 1939 вчителював у селах Київщини; 1939 року мобілізований до Червоної армії, учасник німецько-радянської війни. Як солдат-артилерист воював у Білорусі, був двічі поранений. З 1944 працював у редакції газети 1-го Українського фронту «За честь Родины». Під час війни уВоронежі та Уфі вийшли під редакцією М. Рильського дві збірки фронтових віршів Михайла Стельмаха: «Провесінь», «За ясні зорі» (1942); в 1943році — в Уфі надрукована книжка оповідань «Березовий сік» під редакцією Юрія Яновського.

Після війни, на за поета Максима Рильського, став співробітником Інституту фольклору, етнографії та мистецтва АН УРСР (1945–1953 роки). Обирався депутатом Верховної Ради СРСР 6—9 скликань, був заступником голови Ради Національностей.

Жив у Києві у будинку письменників Роліті по вулиці Леніна (нині Богдана Хмельницького), 68 Помер 27 вересня1983 у Києві. Похований на Байковому цвинтарі (ділянка № 2). Автори надгробного пам’ятника скульптор Ф. М. Согоян, архітектори Є. М. Стамо, М. М. Фещенко.

Объяснение: