Сккласти казку на тему я у світі яян

Колись пастушок, переплигуючи зі скелі на скелю за козою, що відбилася від решти, посковзнувся й упав у глибочезне провалля. коли він розплющив очі, то побачив, що лежить на площі великого міста, яке складається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час завалюються.пастушок підійшов до найближчого чоловіка, який порпався з кельмою1 серед купи каміння, й запитав, що це за місто, хто його мешканці й чи не можна було б щось попоїсти, бо він дуже зголоднів, наче кілька днів пролежав без їжі. однак на запитання пастушка ніхто навіть не глипнув у його бік, дарма що козопас обійшов мало не все місто. врешті вже зовсім зневірившися, що хтось дасть йому тут бодай окрайчик хліба, пастушок набрів на кволого дідуся, що порався біля найнижчої, напівзруйнованої вежі, й повторив своє запитання.— тут живуть самі яяни, — відповів нарешті старий. — кожен яянин знає тільки своє «я» і тому запитань іншої людини просто не чує. я ж почув тільки тому, що мене здолали немощі, і внутрішні підпори, які досі тримали мене, як вони тримають усіх яян цього міста, передчасно струхли й завалилися, як і моя вежа, направити яку мені бракує сил.— я вам охоче , — радісно вигукнув пастушок, — аби тільки трохи щось попоїсти.— яянинові годі , — скрушно мовив дідок. — ніхто не може догодити яянинові, бо тільки він сам усе знає і вміє, і то найкраще.— але ж людина мусить їсти, аби втриматися при житті! — усі тут харчуються власним «я». коли воно вичерпується, яянин умирає, проте «я» кожного із яян таке невичерпне, що всі тутешні мешканці майже вічні. мене опали немощі тільки тому, що я чужинець і справжнім яянином так ніколи й не став, хоч і прожив тут майже весь свій вік. я ледве пам’ятаю, що на початку свого життя під час сварки на кораблі, де я виконував обов’язки юнги, я випав за борт і опинився у цьому місті.— але я зовсім не хочу ставати яянином! — за рогом моєї вежі лежать кельми для новоприбулих, бери собі якусь і починай будувати свою вежу.— невже з цього міста немає виходу? — ще на початку, коли я щойно сюди потрапив, я здибав одного юродивого, який сидів біля каміння цієї вежі, котру я оце марно будую. він повідав мені, що місто має сім брам і з кожної можна вийти, хоча досі жоден мешканець цього міста не міг відчинити брами з тієї простої причини, що ніхто з тутешніх насельників не спроможний вимовити коротесенького слова, що відчиняє ці брами.— яке ж це слово? — це слово знають усі яяни: звичайнісіньке «ти». але коли хтось із яян, — а це стається так рідко, що про це ходять лише легенди, — отож коли хтось із яян пробує вимовити «ти», в устах яянина це чомусь завжди обертається на «я», і тому брами не відчиняються.

як чудово на прогулянці в зимовому лісі!

все навкруги біле, вкрите пухнастим м'яким снігом. на гілках дерев, особливо на широких лапах ялинок, лежать купи снігу, схожі на шапки. всі гілки схилилися під вагою снігу. коли сніг падає з дерева, гілка розпрямляється.

небо чисте, блакитне. на сонці сніг блищить, переливається і грає всіма барвами веселки, навіть дивитися боляче на цю розкіш.

мороз. сніг вискрипує і хрумає під ногами. якщо взяти в руки трохи снігу і уважно роздивитися, то кожна сніжинка — як витвір мистецтва, ніби якийсь казковий майстер-ювелір зробив ці крихітні ажурні зірочки.

дерева вкриті не тільки снігом, на гілках — іній і паморозь.

у лісі дуже тихо, здається, що всі сплять під білосніжною ковдрою. у морозному повітрі звуки розносяться дуже швидко і лунають на далеку відстань. ось ворона каркнула, ось сорока застрекотіла, ось ще якась зимова пташка подала голос. а це синичка цвірінькає. насиплю їм хліба і борошна, їм важко знаходити їжу взимку.

ні, не всі заснули. ось і чиїсь сліди на снігу. хто тут бігав? може, заєць в білому зимовому кожушку рятувався від рудої красуні-лисиці або від сірого зголоднілого вовка.

сонце взимку сідає рано. ось вже рожевіє сніг на капелюшках ялинок, а білі берізки самі стають золотаво-рожевими. спочатку блакитні, а потім сині і фіолетові тіні лягають на сніг між дерев. небо червоніє на заході, а зі сходу іде темрява, навіть тоненький серпок місяця вже можна побачити. вечоріє, холодно. повертаємось додому, по своїх слідах ідемо назад по хрусткому снігу. вийшли з лісу, озирнулись — а він вже чорний на синьому сніговому килимі.

дорогі пилипе, санько та грицик! прочитавши твір в. рутківського "джури козака шайки", з усіх героів ви мені найбільше . всі ви дуже сміливі, відважні. ваші пригоди надихають до нових звершень.

грицик та санько, ви молодці, обдурили пана кобилянського, узяли в полон тишкевича, з вас обов'язково виростуть гарні джури або навіть такі ж невловимі козаки, як швайка. ви друзі- відчайдухи, готові в будь-яку хвилину прийти на один одному та оточуючим. прошу передати демку дурній силі, щоб повчився у вас, та ніколи більше не зв'язувався з такими бридкими людьми, як тишкевич та пан кобильський.

шановний швайко, ти й справді дуже гарний козак! ніколи не здашся в полон татарам та панам. ти завжди знаходиш вихід з будь якої ситуації. який же ти молодець, виростив таких гарних джур. шкода що в сучасному світі немає таких відчайдухів. в вас й справді є чому повчитися.

дякую що ви є.