Художній аналіз вірша івана малковича "свічечка букви ї"

Тема:   звернення до дитини — майбутнього країни, яка повинна плекати і оберігати свічечку букви «і» і серпик букви «є».   ідея:   увіковічення рідної мови і бережливе ставлення до неї.   основна думка:   доки є мова, доти існує нація. нації вмирають не від інфаркту. спочатку їм відбирає мову (л. костенко). жанр:   громадянська лірика.   римування:   білий вірш.зміст поезії • кожна дитина покликана захищати національну святиню. зараз свічечку букви «ї», місячний серпик букви «є», а потім мову — культурну спадщину народу. • возвеличення нашої мови. • застереження дитини, щоб вона особисто прагнула зберігати мову, не на будь-кого.

Щедрий вечiр роздiл перший як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок. це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. а згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. i хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, — лiто, я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi. а як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну: — вставай, михайлику, вставай. — ма-мо, iще одну — струси цю крапелиночку. — — гляди, ще боки вiдiспиш. тодi що будем робити? рядно i тепло iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. та хiба це пособить? — вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце. а ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею. на тебе, на твої пошматованi видiння знову слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, — лiто, лiтечко! воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. i все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити! як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно. дiдова хата дiсталася дядьковi iвану й дядинi явдосi. вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза

протягом своєї  багатовікової історії український народ склав понад двісті тисяч пісень. з піснею народжувалися, виростали, відходили у вічність. пісня була такою ж насущною потребою, як хліб і вода. де зараз можна почути українську народну пісню? переважно — на весіллі, інколи — на якійсь гостині, зрідка — колискову, та й то радше у виконанні бабусі, а не молодої мами. народна пісня поступово втрачає свої позиції. мабуть, це можна пояснити тим, що кожне покоління любить свою музику, яка відображає стрімкий плин часу. можна також звинуватити технічний прогрес: мовляв, легше увімкнути магнітофон чи приймач, аніж співати самому. але наскільки теплішою, невимушенішою стає атмосфера в домі, коли люди співають! пісня справді здатна об’єднати, зачарувати і пробудити найкращі почуття, зачепити найтонші струни людської душі. хто це відчув, прагнутиме відчути знову.

на мою думку, любов до народної пісні закладається у сім’ї. певну роль відіграє школа й позашкільні установи. а ще — радіо й телебачення, конкурси і концерти, народні свята й гуляння… , не варто боятися робити інструментальні обробки народних пісень, сучасне аранжування — від цього народна пісня тільки виграє у тому сенсі, що легше й природніше займе чільне місце в юних душах. однак величезний пласт народних пісень, насамперед календарно-обрядових, напевне залишиться лише в скарбницях народної творчості, бо відійшов у минуле ще тоді, коли замість серпа і коси на полях з’явилися трактори і комбайни…