Характеристика образу хлопчика фігурки

Розумний.здогадливий.добрий.

Автор широко вживає епітети («стрункі міцні ноги», «очі… аж горіли червоним смутком», «смирна конячина» та ін.); порівняння («гойднув розлогими рогами, — так, наче вітав його», «річкова течія була на вид не така страшна, як вовки…», «…а вода, затягнута тремткими скалками льоду, була схожа на застигле блакитне шумовиння» та ін.); метафори (слова в переносному значенні) («струмінь вітру доносив запах річкової криги, в ньому жив дух примерзлого болота, долинало шарудіння прив’ялих стеблинок, які пускалися вскач по впалому листю», «поляна ця, подзьобана струхлявілими пеньками; викрутилась край осичняка…», «підберезники втямили, що з ними сталося…» та і трапляються зменшено-пестливі слова (кущик, стежечка, маленький); синоніми (йти, накульгувати, почвалати, вискочити, потюпати та ін).

Унизці новел василь стефаник змалював пробудження в українців галичини національної самосвідомості, наростання протесту проти національного й соціального поневолення. пафос національно-визвольної боротьби, масове піднесення патріотичних почуттів, викликані подіями 1918 року на східній галичині, знайшли художнє втілення в новелах марка черемшини «туга» і василя стефаника «сини» (1922). сам стефаник стверджував, що «сини» написані для наших жовнірів, які повернулись з визвольної боротьби. але є ще одна тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — одинока старість. у кількох новелах стефаника змальовано ті родинні драми, які породила війна. майстерно змальовано в його творах трагічні людські долі. а максим, герой новели «сини», дійсно лишився сам, і не він   свого героя, його , природу стефаник малює лаконічно, добираючи найпотрібніші деталі. змальовуючи образ максима на початку новели «сини», письменник подає його портрет, але, крім портретної характеристики, розкривається настрій: «максим кинув капелюх на ріллю, сорочка розіп'ялася і впала аж на плечі.  хмара куряви з-під борін засипала його сивий чупер на голові і на грудях. він галасував, » герой постає перед читачем як живий — з сивим волоссям, змученим обличчям, з нервовими рухами. портрет, поданий письменником у розвитку, дозволяє уявити не тільки зовнішність героя, а і його внутрішній стан.  портретна характеристика доповнюється ще кількома деталями в кінці новели, коли читач вже пройнявся душевними муками самотнього батька: «до самого вечора максим водив коні по ниві та не кричав уже, геть замовк. замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю».  неперевершений психолог, стефаник геніально змалював горе селянина.  особливість композиції полягає в тому, що твір являє собою майже суцільний монолог старого максима, який виплескує свій біль, жаль і розпач всьому світові. після короткої експозиції, у якій відбувається знайомство з героєм, старий максим галасує під час оранки на полі через загибель синів. але вражаючими є не його думки вголос, а стан напруги, тривоги, збентеження, злості й зворушливості.  внутрішній монолог веде читача від осиротілої хати, куди герой не поспішає повертатися з поля, до спогадів про дружину і синів. потім перебивається побічними міркуваннями і реакціями на зовнішні подразники (поранені ноги, спів жайворонка). переплетення цих думок, їх швидка зміна роблять картину вражаючою і художньо переконливою. кожна дрібничка навіває спогади про повнокровне життя, яке ніколи вже не повернеться до максимової оселі, і переростає у зойк, — тоді максим звертається до бога: «господи, брешуть золоті книги по церквах, що ти мав сина, брешуть, що-с мав! ти свого воскресив, кажуть. а я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них. ти видиш цілий світ, але над моїми гробами ти отемні  — най тобі оце баня так потріскає, як моє »  максим свідомо посилає синів захищати рідну землю, бо це — найвище призначення людини, її священний обов'язок, виконати який належить з честю. максим говорить до синів: «андрію, іване, взад не йдіть, за мене пам'єтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла».  для чого ж жити старому батькові, який втратив синів? сини загинули. дружина померла. навіщо йому, «обдертому та обгризеному» долею, жайворонків спів? «ти, пташку, ти ніц а ніц не розумієш. як мій малий іван вганев за тобою, аби тебе ймити; як шукав твого гнізда по межах та грав на сопілці, то ти тогди, пташко, розумно робила, що-с співала, так треба було робити. твій спів і іванова сопівка ішли разом, а поверх вас сонце, і всі ви сипали божий глас і надо мнов, і над блискучими плугами, і над всім миром веселим. а крізь сонце бог, як крізь золоте сито, обсипав нас ясностев, і вся земля, і всі люди відблискували золотом. так то сонце розчінило весну на землі, як у великім кориті»  без синів і сонце померкло, але у максима є ще внутрішня сила, щоб витримати трагедію. ця сила у ньому, бо йому призначено богом трудитися коло землі, і так має бути завжди. ця думка зміцнює його оптимізм: «ану, звіздочолий, поки сам бог назначив, берімся, брє, до цеї землі». земля в новелі олюднена, і максим звертається до неї, як до живої істоти. праця на землі дає максимові відчуття безсмертя і влади над життям.  «а борони притихали, земля подавалася, розсипувалася, максимові ноги чули під собою м'якість, ту м'якість, яка дуже рідко гостить у душі мужика; земля дає йому ту м'якість, і за те він її так любить. і як він викидав жменею зерно, то приповідав: "колисочку я вам постелив м'ягеньку, ростіть до неба"».  кульмінацією твору у новелі «сини» є звернення до бога. у хвилини напруги герой сумнівається у всемогутності бога-отця, бо немає такої міри, щоб зміряти горе батька, що втратив синів. його (горе) ні з чим не порівняєш, хіба з муками святої марії: «а ти, мати божа, будь мойов ґаздинев; ти з своїм сином посередині, а коло тебе андрій та іван по ти дала сина одного, а я двох».