Твір роздум втрата людиною душевної гармонії та способи її повернення у поезіях плужника, рильского, тичини надо

осінь. ліс. листя шурхотить під моїми ногами. я йду, прижинячи крок, залишаю позаду міський шум, гомінливий натовп, знервованих перехожих, щоденні проблеми, буденну суєту. поступово кроки сповільнюються, починаю помічати все, що навколо: синь неба через верховіття, задумані осінні дерева, прозорий спокій дня. і світ не видається вже мені недосконалим, я віднаходжу рівногвагу, спокій, у моїй душі оселяється гармонія. її дарують мені осінь, ліс, дерева, вітер. дуже часто в нашому житті трапляються моменти, коли нам доводиться шукати душевну гармонію, рівновагу, спокій в повсякденному житті. вони необхідні людині для того, щоб жити і творити. євген плужник у поезі «вчись у природи творчого спокою» радить кожному: вчись у природи творчого спокою в дні вересневі. мудро на землі. як від озер порослих осокою, кудись на південь линуть журавлі. і справді «мудро на землі», а тому саме у природи треба вчитися віднаходити душевну гармонію, бо вона мудра, вічна,і ми її частина, а тому не маємо права розчинитися в її суєті: бо я дивлюсь і бачу: все навіки на цій осінній лагідній землі, і твій слідок малий такий великий, що я тобі й сказти б не зумів саме тому максим рильський ще у своїх першій збірочці «на білих островах» мріє втекти на хмари, у безодню неба, до краси духовного життя «на білі острови». бо саме там, а не серед людської метушні можна віднайти рівновагу, натхнення, гармонії: поете! живемо в пустині серед каміння та людей, і тільки мак небесно-синій – єдина втіха для людей. краса природи, краса людини, краса почуттів – вони нероздільні. кохання. скільки сердець, відчувши його, захотіли співати, творити, скільки закоханих людей нарешті зрозуміли красу життя і своє призначення на землі. іноді навіть погляд, жест, слово коханної людини здатні змусити нас бачити красу світу у всій її гармонійності, як побачив її ліричний герой поезії павла тичини «ви знаєте, як липа шелестить»: ви знаєте, як липа шелестить у місячні весняні ночі? — кохана спить, кохана спить, піди збуди, цілуй їй очі, кохана я дивлюся в осіннє небо, далеке і синє, і розумію, що світ наш таки досконалий і мудрий, прекрасний і неповторний. головне – вміти бачити, розуміти, відчувати, шукати гармонію і душевного спокою у поезії, у людях, у природі, у людських почуттях.

сомко

а сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому придіте поклонімося. сомко має в переяславі свої крамні комори в ринку, так васютинцям і звадливо. отак зітнуться, да й до шабель. сомко собі чоловік-дрямота, то й не в догад йому, що святий отець думав, мабуть, заробити собі яку сот-нягу чи дві червоних на рясу. а сомко, знаєте самі, доводиться юрусеві дядько, бо старий хміль держав уперве його сестру ганну; так він і не злюбив, що чура орудує небожем. 

а сомко, знаєте, який? зараз загориться, як порох. «пане гетьмане,— до юруся,— старого пса непристойно мішати в нашу компані»

  цытатная характеристика "лося" евген гуцал

он проснулся и нащулив уха: в сыром струи ветра доносился сухой, резковатый звук. звук летел снизу, от реки. лось поднялся, теперь его фигура четко вырисовывалась в удосвитних сумерках. это был крупный зверь с широкой грудью, которые легко здималися от дыхания. его рога напоминали осенний низкорослый куст, с которого обнесли листьев.лось знал, что трещит старая ветка на дубе, сухая, костлявая; ей давно бы надо упасть, а она не падала, с удивительной настойчивостью держась за ствол. он это знал, но это не успокаивало, и тревога в крови, сначала слабая и почти неуловимая, все сгущалась, и от того шкура на груди вздрогнула раз, а потом еще. струя ветра доносил запах речной льда, в нем жил дух примерзшего болота, доносилось шуршание увядших стебельков, которые пускались вскачь по упали листьям, но над всем этим неслось изможденное, похожее на вздох скрип ветки