Разгадать загадки хто в руки не вiзьме-по головi бйе. хто без болю i печалю приводить у сльози?

1. незнаю 2. мабудь,цибуля

"ще безтривожно ходять по місту ті, які вмиратимуть на рубежах, ітимуть в , горітимуть у кремаційних печах концтаборів, штурмуватимуть будапешт і берлі ще все як було", але вже через мить застало вчорашніх студентів "страшне, приголомшливе слово": війна. воно змінило все: душі людей, думки, почуття, все місто. воно вимірювало в кожному людину. і кожний оцінював себе. звичайні студенти, яким держава дала "відстрочку", які закохувалися і мріяли про майбутнє, прагнули розгадати загадки минулого, сперечалися й приятелювали, які просто жили своїм життям, сьогодні збиралися боронити вітчизну, усвідомлюючи, що їм дорога "туди, де чорним ураганом бушує війна, такі, як ти, зараз підривають себе на останніх гранатах у прикордонних бетонованих бункерах". не генерали і командири вирвали перемогу у ще такому далекому для богдана колосовського, тетяни криворучко, ольги-гречанки, мар'яни кравець і недосяжному для славика лагутіна, степури, мирона духновича та мільйонів інших 1945 році, а прості трудівники війни, які, починаючи із страшного 1941-го, платили за кожен клаптик землі своєю кров'ю, своїм життям, які рили окопи, мінували мости, нищили ворожі танки майже голими руками. їх уславлює письменник, своїх колишніх одногрупників, своїх друзів, які знали, що як не вони, то хто? подвиг звичайних людей в тому, що вони виконали заповіт професора історії: "в жорстокий наш вік, серед крові й дикунства, ота велика гуманістична трагедія не мусить загинути! вона мусить бути збережена, і збережете її — ви! " незважаючи на "ураган чорний, бушуючий, смертоносний", яким уявлялася війна, вони пронесли в собі людяність, навчилися розуміти один одного, жертвувати собою заради інших. вони, як сказав духнович, — невмирущі, бо житимуть у пам'яті вдячних нащадків. звичайно, важкі обставини перших днів війни одразу ж виявили тих, хто не заслуговував зватися гордим іменем людини: полковника дев'ятого, який у вояках бачив лише ресурси, що можна бездумно витрачати, самостріла гладуна, штепу, який побоявся йти на фронт, комсомольця лимаря, який "судна" згоден носити, попихачем бути, аби в тилу, та не про них мова. мова про подвиг звичайних студбатівців. мабуть, найяскравішим прикладом звичайної і водночас героїчної людини є мирон духнович. він — випещена дитина люблячих батьків, мрійливий філософ, "факультетський вільнодум", якого в жарт називали сковородою, худий, сутулуватий "інтелектуаліст", іде на фронт разом з усіма, боячись, аби на його плечі випало не менше тягаря війни, ніж на плечі товаришів. духнович навчився убивати, він часто замислюється над причинами і наслідками цієї війни і війн взагалі: "розумієш, богдане, чимдалі почуваю все більшу потребу вбивати, вбити собі подібного, якого-небудь одноплемінника шіллера, гете. іноді маю просто непереборне бажання випустити з нього дух. чим це пояснити? " опинившись перед скиртами, що ховали вибухівку, він розуміє, що не можна цього залишати фашистам, треба знищити зброю. вчорашній студент чинить подвиг: жертвує собою заради друзів. і що головне — це для нього природний вчинок; духнович не може зробити інакше. так виявляли себе прості люди, пересічними і звичайними яких назвати не можу, бо вони — герої. "мине час, німецькі воєнні історики досліджуватимуть ці дні. писатимуть, що раптові дощі завадили їхнім танкам вчасно взяти умань, білу церкву, але ми знатимемо, що не про дощі то йтиметься, то буде сказано про тебе, піхото з горючими пляшками, про тебе, невеликий курсантський студбат, про вас, кадровики й резервісти, незліченні подвижники сорок першого року, що на смерть стояли на кривавих своїх рубежах."

Планетник  харчук борис  мене послали в село вербівку агрономом. там я жив на квартирі в старенької бабусі олени булиги. вечорами ми милувалися рікою, лісом і собором за ним, дивилися на зоряне небо. бабуся розповіла мені легенду про планетника.  планетник був маленьким хлопчиком, він, як усі ми, прилетів із вирію казки на свій берег.  мати поралася на городі, він сидів на вікні й спостерігав. ріс хлопчик, грався з телятами та ягнятами, розумів їхню мову. навколо хати навесні розцвітали квіти. хлопчикові дуже хотілося щось посадити, посіяти. навесні мати дозволила йому пересадити нарцис із-під хати на город. хлопчик доглядав його, поливав, боявся пошкодити. якось він прийшов, а квітка розцвіла ніби з його долонь — і вони поцілувалися.  з цієї весни хлопець доглядав курчат, каченят, гусят. жодне з них не пропало. потім став пасти гусей. милувався річкою, деревами, небом, намагався збагнути їхню мову. раптом набігла хмара, а за нею пішов дощ, град. прибіг додому — квітка нарциса була вже зламана. малий розгнівався, підняв кулачки до неба й став проганяти хмару. і та ніби послухалася його, пішла далі.  мати бідкалася, що побило всю городину, а хлопець після цієї пригоди надовго захворів. довелося йти до знахарки.  знахарка, викачуючи хворобу яйцем, здивувалася, потім стала па коліна перед хлопцем і сказала: «краса безборонна і беззахисна у світі, а тобі її утверджувати.. і »  поки дійшли додому, дитина була вже здорова. серед сільських дітей він виявився найвправнішим, тому заздрісники м'ячик у нього відняли, а його прогнали. мати, заклопотана роботою й нестатками, теж на нього накричала. от і блукав він самотою.  уже став чередником. дивний із нього пастух — не кричить, не галасує, худоба вся ціла, напасена. тільки ні до кого, окрім як до берези, прихилитися.  милувався красою лісових квітів, думав, як її зберегти. і вирішив поселити все це у своє серце. тільки так сказав, розсунувся бузиновий кущ — і з нього вийшов дід капуш, заввишки з лікоть, а борода в сім ліктів. сказав, що чередник призначений йому в учні, що їх чекають великі справи. чередник відповів, що не може кинути матір, що він любить її, навіть коли та його сварить. капуш перестав насміхатися над хлопцем і сказав, що йому якраз і потрібні такі правдиві та вірні помічники.  одного разу капуш покликав чередника свистом, повів його на гірський шпиль, показав на зоряне небо і сказав, що все на землі залежить від небес, від життя сонця. і хай не боїться: мороку немає, є тільки недоступне, незвідане.  відтоді чередник став ще задуманіший. але жодної злої думки не було в його голові. йому хотілося більше дізнатися про світ.  несподівано з'явився капуш і став розказувати про зелену книгу землі. усі залежать від зерна: людина, звір, пташка. краси людини без землі і краси землі без людини немає. найвища радість людини — орати й сіяти. сила кожного таїться в силі його душі. у лісі живуть лісовики й лісовки, полісун — пастух вовків, у воді — водяник. земляні духи стережуть скарби землі. літо — молода дівчина, а зима — стара баба. земля — найпривітніша людська домівка, і кращої не знайти. чередник запитав, чому він усього цього не бачить, а капуш відповів, що то через байдужість і . треба вчитися спостерігати, все підмічати.источник: