Цікавий монолог з драматичного твору.

Обновилась, яко орля,юность мого серця; розпустила душа крила; пісня ллється, ллєішxivтак! тільки божество бува таке блаженне! з любові я святе моє кохання! і де ж на світі є хтось інший, окрім мене,щоб мав такі, як я, шляхетні почування? хай скептики речуть: "є тисячі!   стидався б! твої чуття ні кращі, ані гірші"а я, мов гімназист, що вперше закохався,із пафосом пишу наївно щирі вірші.xvаі весело, і і радощі, і ється розумз усяких п'яних дум. що ж діється зо мною? я в пеклі чи в раю? -  та ні! я загадавсяпро милую свою! невже ж таки направдумене кохаєш ти? невже ж на світі долюя зміг-таки найти? блітав соловейко в рожевий городчик,кохав-бо він рожу.а поруч коханки він навіть не бачивтернину негожу. та знудилась квітка од птащиних співів, -їй щирості хтілось,відради, і от - до тернинивона прихилилась. щасливеє терня спершу аж боялосядолі такої треба розказувать повість коханнямойого та зої? всидю я в самотині,та не з журбою: якщо мене ти любиш,то ти зо мною. ні лащень, ні обіймівмені не треба: я ж знаю: ти кохаєш, -і я - цар неба.гжахавсь я любові, - гадав, що коханнянам працю спиняєаж бачу я, любко, що й крихітки правдиу тому немає. тебе ж я кохаю, а чую, о в менеподужчали руки; ще більше душа моя лине до світлазнаня і науки.ддивись на тую зірку: -ото моя.а поруч неї друга: ото твоя. в тих зорях ми й по смертізійдемся знов,і знову нам засяєсвята любов.емій краю! за тебе прийнять не лякаюсьнайгіршого лиха,бо всякеє горе, недоля, скорботатепер мені втіха. дурниця всі рани й душевні, й тілесні,з нудьгою чи з кров'ю: бо знаю я, серце, що всі мої боліпогоїть любов'ю.xviтак пишуть школярі а що ж робити: я знов дитина! рефлексіє, щезай! бо час - радіти: така година! xviiгей, вінок,кучерявий од квіток! з рожі квітзакохавсь під гіацинт. ой, не білая ж то рожа: біла жіночка, хороша.гіацинт, що так навис, -пасма темних кіс. море, грай! білий замок обмивай.хвиля йде, -білий замок аж гуде. ой, не синяя ж то хвиля,а хвилястая мантилля; мармуровий замок звутьбілосніжна грудь.xviiiсеренадалягає тінь вечірняяна небо ійди ж, моя ти зіронько,я жду, я жду тебе! щебечуть між бананамиспівці солодких мрі я, сива горлинко! виходь, виходь мерщій! затишную альтаночкув лавровому садуя вистелив і жду, фіалко, жду! xix(з гете)я покинув хату любкиі ступаю тихо внизсеред сутінку нічногоу густий, розлогий ліс. з-поза гілля ллється місяць; вітерець не шелестить; а з похилених берізоксвіжий ладан капотить. скільки щастя й осолодия з такої ночі п'ю! скільки тихої відрадив душу лащиться мою! ну, й чого б іще бажати! -  а зачув би любчин клич, -  дав би тисячу тих нічокза єдину з нею ніч.xx(іспанський романс)з-поза срібного туманухвиля срібного фонтануплеще та дрімає не тінь отам таємноледве шелестить? ! бачу легкість ! се ти, моя гітано! серцем чую я! довго ждав я, повний ! впади ж мені на руки,милая ігарячий шепіт з-поміж листя,із полутьми.під виноградною лозоюсиділи ми. лукаво шелестіли пальми; п'янів весь сад.і я не знав, чи ти солодша,чи виноград.кінець "святому коханню". (заслона спадає)

Свій геніальній твір – кіноповість «україна в огні» олександр довженко створив у 1943 році. письменник на власні очі бачив усе, про що писав: бачив, як палали хати і гіркі сльози на очах у молодиць, що лишалися вдовами. у своєму творі він описав страждання народу і формування його волі до перемоги. але не тільки історичну цінність має кіноповість. романтична історія про кохання, що почалося на початку війны – одна із сюжетних ліній твору. молода олеся не хотіла дістатися німцям і попросила одного з танкістів провести з нею ніч. «якийсь хвилюючий сором все ж таки сковував і не покидав його, а її неначе ні. вона і соромилась, і ні вона сповняла свій, одній лиш їй начертаний закон». саме так почували себе герої, але наступні дії дівчини «розтопили лід». вона приклала руку хлопця до свого серця і цей жест об’єднав їх. вранці вони мусили розпрощатися, але олеся була щасливою і казала, що спробує у майбутньому знайти василя, а він обіцяв їй вернутися. їхне кохання почалося з прохання і зберігалося протягом всього твору. поранений і непритомний василь марив дівчиною, що напоїла його водою з відра і запросила до хати. навіть роки розлуки не стерли з його почерствілого у боях серця ніжної любові до тендітної олесі. сама ж дочка лавіна запорожця пережила також багато і рідше згадувала свого першого хлопця, намагаючись вижити у палаючому світі. вона посивіла, очерствіла и постаріла, але все ж таки повернулася на місце, де колись була її домівка. там же, у спаленій тополівці вона знову зустріла танкіста василя. вони обидва змінилися, але їх любов такою і лишилася. чому? адже любов сильніша, ніж усе інше. вона торжествує навіть на війні, що і сказав олександр довженко.