Не забувай ти завжди відповідаєш за тих кого їна моя батькі багато знає той силу має

  для того щоб багато знати  ,треба багато працювати,читати, слухати поради  досвідчених людей. розум та сила     нам у житті.

Поема відомого українського поета Миколи Вороного «Євшан-зілля» розповідає про цікаві сторінки історії України, які стосуються княжої доби, про долю половецького юнака, який забув свою Батьківщину, потрапивши у полон.

Така біда, як неволя, полон, а то й просто необхідність жити в чижих краях, не обходила українців багато століть. У полон до ворога вони потрапляли, захищаючи рідну землю або беручи участь у визвольних воєнних походах. Довгий час наш народ поневолювали під час набігів кримські татари, турки та інші вороги. Вони плюндрували нашу землю, брали у полон чоловіків, забирали в неволю дітей та жінок. Діти, які росли на чужині, часто забували свою Батьківщину, а інколи навіть ставали воїнами у ворожому українцям війську.

Хоча в поемі М. Вороного «Євшан-зілля» мова йдеться про події давно минулих часів, але тема та ідея цього поетичного твору перегукуються з сучасністю. Адже українці були змушені розлучатися зі своєю Батьківщиною не тільки у часи Київської Русі.

За сюжетом поеми юнакові-половцю про рідну Україну нагадало Євшан-зілля, чарівна степова рослина. Нам добре відомо, що українці, які ставали вигнанцями не зі своєї волі, які надовго покидали рідну землю, у важку і далеку, а часом і смертельно небезпечну дорогу брали з собою якусь річ, яка б могла їм нагадувати про Батьківщину. Частіш усього це були вишивані сорочки і рушники, насіння барвінку або чорнобривців, а то й просто жменьку рідної землі, завернуту у хустинку. Та в юнака, який ще в дитинстві потрапив у полон до половців, усього цього не було. Але спляче серце юного половецького невільника усе ж проснулося, причому розбудила його тоненька гілочка звичайної степової трави, якої так багато в рідних українських степах.

Закінчується поема М. Вороного оптимістично: юнак, який вже вважався сином половецького хана, згадує рідну Україну і вирушає в далеку дорогу, в темну ніч, ярами та бараками невтомно простуючи до рідного степу разом зі старим мудрим віщуном.

Українська історія, на жаль, завжди складалася так, що з-за кордону до своїх батьків і дідів їхні нащадки не завжди могли повернутися. Тільки за часи незалежності українці, які волею долі опинилися на чужині, отримали можливість повернутися до рідного краю чи хоча б навідатися до України і побачити землю своїх предків. Довгі роки живучи на чужині, вони змогли зберегти пам’ять про Батьківщину, зберегти українські традиції і мову. Я думаю, що нам треба повчитися у таких людей, щоб не стати схожими на половецького юнака, пам’ять про рідну землю якому повернуло лише чарівне зілля.

Краса врятує світ» - ось найвідоміший афоризм, що стосується краси. і ми всі його знаємо. але мені здається, він дещо неточний. краса не просто врятує світ коли-небудь, вона вже багато разів його врятовувала. людей у складних життєвих ситуаціях надихали шедеври мистецтва, природа або якась прекрасна людина поруч із ними. чоловіки закохувались у прекрасних жінок та чинили заради них героїчні вчинки. випадково побачена краса, почуті вірші, повертала людей до життя на війні, серед потворних явищ. але ще потрібно з’ясувати, яка краса справжня? ми всі хочемо бути красивими зовні та докладаємо до цього багато зусиль. хлопці купують собі модний одяг та взуття, ходять у тренажерні зали та намагаються бути у спортивній формі. дівчата роблять таке саме, тільки ще макіяж, купують багато прикрас. всі дівчата хочуть модні спіднички та курточки, та ще й щоб зачіска була стильна. щоб усі подруги заздрили! мені теж подобаються красиві, гарно вбрані люди, і я теж намагаюся приєднатися до них. але не з усіма з них мені хочеться дружити. я ще недовго живу на світі, але вже знаю, що навіть найкрасивіша дівчина або хлопець можуть виявитись підлими, боягузливими, нечесними, а часто в них ще й «зіркова хвороба». до того ж краса не гарантує щастя на все життя. люди навіть роблять пластичні операції, щоб покращити свою зовнішність, і вважають, що інші полюблять їх за це. усі люди прагнуть того, щоб добре виглядати, і часто забувають, що зле, пихате та похмуре обличчя не врятує жоден макіяж чи стильні окуляри. від такої людини хочеться відвернутися. або просто іти її: «навіщо ти так старанно малювала губи та зачісувалась, якщо вся твоя сутність просто вилазить назовні? » я думаю, що краса навкруги нас майже у всьому, що нас оточує. у найменший хмаринці, у мурасі, яка тягне за собою соломину. також у зморшках обличчя доброї бабусі, яка посміхається онукам та частує їх пиріжками. навіть якщо її зовнішність, вибачте, вже далека від модельної. у іскристому снігові, у жовтому листі, що кружляє по осінній вулиці. у картині геніального художника, яка виставлена в музеї, у пісні та музиці. краса - це те, що покращує людям життя, дарує їм радість. у різних народів різне розуміння краси людини. хтось вважає, що гарні люди мають бути стрункі, комусь подобаються повненькі «пампушки». у деяких диких племен красуні та красені взагалі покривають все тіло татуюванням та вставляють у нижню губу таріль! але справжню красу людини, я вважаю, можна побачити по тому, що написано на її обличчі. якщо там радість життя, бажання добра, готовність - це і є краса. обличчя такої людини начебто світиться зсередини. і неначе уся краса, яка є у зовнішньому світі, зібрана та іскриться у їхніх очах. і яка б не була їхня зовнішність, такі люди стають привабливими для оточуючих. шукайте їх – це і є насправді красиві люди, і саме вони врятують світ.