Ідея та тема вірша в.симоненко гей нові колумби й магеллани

я люблю читати книги. сидіти тихим вечором і при тьмяному світлі світильника перегортати сторінку за сторінкою, відриваючись від навколишнього світу. я поринаю в життя кожного персонажа, разом з ним закохуюся, засмучуюсь, дізнаюся щось нове я не можу без книг, вони дозволяють мені відволіктися від реального життя, від буденної суєти. вони дозволяють мені збагатити свій внутрішній світ новими враженнями та мріями, розвивають образне мислення напевно, саме тому найбільше я читаю фантастику і фентезі, а іноді навіть романи.люди, які пишуть у жанрі фентезі, відкривають для нас нові, чарівні світи. їх безмежна фантазія вражає до глибини душі. часом дивуєшся, як можна продумати кожну деталь в новому світі - від маленької травинки до дивовижних чудес магії? а адже придумують, і описують деколи так, що неможливо відірватися від оповідання.перед тим, як купувати книгу, я раджуся зі своїми знайомими. рідко коли виходить купити книгу навмання, тому що зараз друкують все що завгодно. але один випадок став для мене дуже вдалим і приємним.книга моєї однофамілиця вероніки іванової «відображення» стала справжнім відкриттям. ця письменниця немов вигадувала моїми думками. роздуми головного героя, його переживання, надії - все виявилося близько мені і навіть повчально.говорити про вероніці іванової і важко, і легко. важко, тому що це різностороння письменниця і поетеса, торкнулася всіх найглибших струн моєї душі. легко, тому що вона надзвичайно талановита і близька моєму серцю.старовинна прислів'я говорить: не можна двічі увійти в одну й ту ж річку. це буде вже інша ріка - вона тече, змінюються береги людина теж змінюється. кожне прожите мить народжує в ньому новий досвід, нову думку, нове почуття. не можна двічі «увійти» в одну і ту ж книгу. якщо це справжня книга, то вона рухається і росте разом з нами.серію книг про джерон кожен раз читаєш заново і заново відкриваєш для себе цього, та й кожного персонажа книги, тому що її сторінки щораз народжують нові думки.читаючи твори вероніки іванової, розумієш, яка все-таки складна штука життя: ніколи не знаєш, де знайдеш, де втратиш. я думаю, що завдання кожного письменника - донести до сердець читача найпотаємніше, подарувати частинку себе. їй вдалося зробити це, і пам'ять про трохи дивною філософської книзі, яка подарувала мені кілька новий погляд на життя, назавжди залишиться найпотаємнішим пам'ятником моєї душі.

Думаю, чи випадково так склалося, що один із найсильніших наших боксерів — Володимир Кличко — вкотре підтвердив свій титул чемпіона саме тоді, коли в кінотеатрах почали крутити перший за роки незалежності дитячий фільм «Іван Сила». А ще — чи міг би кіногерой Іван Сила, як ті ж таки брати Клички, стати позитивним прикладом для підлітків, яким адресовано фільм? Чи здатен він із його кіно-гаслом «Правда завжди переможе» стати для хлопчаків тим, на якого хотілося б рівнятися? Таким собі «міцним горішком» і супергероєм, родом із закарпатського села Білки.

І ще думаю, чому книжка Олександра Гавроша «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу» («Видавництво Старого Лева», 2007), яку покладено в основу кінострічки, опинилася якось на маргінесах. Може, це тенденція — не говорити про книжки? Бо й про те, що за романом Володимира Рутківського «Сторожова застава» («А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га», 2012) теж зовсім скоро знімуть фільм, навіть профільні літературні сайти ні словом не обмовилися. Дивно, бо в університеті мене вчили, що екранізація — вторинний продукт, це завжди інтерпретація літературного твору, погляд цілої команди людей — режисера, сценариста, акторів, костюмерів, продюсерів, зрештою, глядача й багатьох інших. Це завжди щось цілковито відмінне від літературного твору, де відбувається головним чином діалог книжки й читача, навіть не автора й читача. Бо те, що автор «хотів сказати» часто не має нічого спільного з тим, що він у результаті сказав. Адже й послання авторів фільму «Іван Сила» (режисер — Віктор Андрієнко, сценарій Віктора Андрієнка та Ігоря Письменного) відрізняється від того, яке, підозрюю, мав на увазі автор книжки. У книжці Гавроша головне — пізнавальність і розважальність: треба було розповісти дітям цікаву й захопливу історію про їхнього співвітчизника, не вдаючись особливо в роздуми про те, ким був Іван Фірцак, чому він став саме таким, чому покинув кар’єру в розквіті слави й повернувся в Україну, де його благополучно на довгі роки забули. У розважальній пригодницькій книжці можна зробити героя трохи смішним і карикатурним, характери — поверхневими, можна наприкінці кожного бою чи трюку вкладати йому в уста мрії про «мамині галушки», а в іншій книжці (про дитинство Івана Сили з серії «Життя видатних дітей» «Граней-Т») можна взагалі написати, що мама в Іванка померла, коли той був ще зовсім малий… Гм, а може, згадка про мамині галушки — то мало би бути не смішне, а навпаки — дуже сумний лейтмотив, який би нагадував читачеві, що герой твору є сиротою? Тоді все стає місця і мої претензії безпідставні.

Натомість Віктор Андрієнко в своїй інтерпретації життя Івана Сили намагається зробити кіно про велику людину, героя, якому не віддали належного. Фільм завершується епізодом, де старий уже Іван Фірцак-Кротон допомагає витягти вантажівку з багна (по суті здійснює подвиг), а односельці на те кидають: «Отак би й зразу!» й відразу розходяться. Ні оплесків, ні визнання. Стрічка вийшла трохи сентиментальна, трохи весела, а трохи схожа на голлівудські фільми про шлях селянського парубка до американської мрії. Тільки ось в українському варіанті ця мрія сон (уся ж бо історія наснилася хлопчакові, який зупинився на ніч у хаті Івана Фірцака), і це у фільмі Андрієнка чи не найсумніше. Мабуть, тому й музика у фільмі прекрасна й печальна, яка тільки в титрах змінюється життєствердним і натхненним саундтреком «ТНМК».

До речі, стрічку про найсильнішу людину ХХ століття, нашого співвітчизника й кумира європейської молоді початку ХХ століття, якого у світі знали краще, ніж в Україні, на 100% профінансувала держава. У неї, за словами Катерини Копилової з Держкіно, своя вигода — виховання молодого українського глядача, який в основному сформований іноземними фільмами, героями та цінностями. Про це говорить в інтерв’ю й виконавець ролі Івана Сили, донецький силач Дмитро Халаджи: «Найчастіше звертаємо увагу на чужих героїв. Але нам потрібно згадувати про своє, національне надбання. Це фільм про забуту історію українського народу. (…) Приміром, китайці дотепер знімають десятки фільмів про одного Брюса Лі. Адже в нас теж є ким пишатися — той же Піддубний, Фірцак і багато інших, імена яких у свій час звучали на весь світ! Але ми чомусь ховаємо це, десь це в нас закопане, зарите…». І при тому бажано згадувати таких героїв, які після здійснення подвигів жили довго й щасливо, додає Володимир Рутківський, який у своїх творах формує якраз позитивний образ історичних героїв, без плачів і марних смертей. «Варто згадати, на яких прикладах радянська влада виховувала своїх громадян. Чапаєв, “Молода гвардія”, Олександр Матросов, Павлик Морозов… Пам’ятаю, як ми читали про них книжки чи дивилися кінострічки і мріяли: от би й собі так героїчно впасти на амбразуру, кинутися в атаку з гвинтівкою напереваги чи ціною власного життя вивести рідного батька на чисту воду

Объяснение: