Продовження новелли "останній дюйм" на тему - нове життя бена і деві.

Мне тоже нужно

Захар беркут і тугар вовк — представники антагоністичних таборів. вони різні, але у дечому і схожі (усвідомлення своєї сили; почуття власної гідності, сміливість, витривалість, залізна воля; розум і кмітливість; бажання повнокровного життя). ці позитивні риси підпорядковано абсолютно різним життєвим принципам.  тугар вовк:   почуття своєї вищості, зарозумілість;   найвищий ідеал влада власника; відсутність почуття патріотизму; зневага до народних звичаїв, віри; підступність і хитрість; жорстокість.  захар: чесний, доброзичливий, цілеспрямований, мудрий, мужній, рішучий, відповідальний,справедливий. високий на зріст, строгий лицем, захар беркут, « на глибоку старість іще сильний і кремезний»

Проблеми забування своїх коренів, цурання національної приналежності, рідного краю, культури, мови хвилювала багатьох українських письменників. до цих проблем не залишився байдужим і микола вороний. свої роздуми над долею рідного краю і тих, хто від нього відцурався, хто забув мамину колискову, зневажив батьківські напуття, соромиться рідної мови і звичаїв, письменник втілив у чудовій поемі «євшан-зілля».  взявши за основу давню українську легенду, микола вороний творчо її осмислив і створив оригінальний твір з глибоким філософським змістом, твір, який є актуальним і через сто з лишнім років після його написання, і, як не прикро, не втрачає злободенності в наш час.  микола вороний створив своєрідне обрамлення народній легенді: розпочав вступом, де зауважив, що в цій легенді «між рядками слів таїться якесь пророкування, яке  надію,  певну віру в ідеали  тим, котрі вже край свій рідний  зацурали, і закінчив поему власними роздумами, у яких провів паралель між героєм легенди — ханським сином і долею україни.  так, справді, доля нашої землі нагадує долю хана, сина якого взяли в полон і завезли на чужину. як і ханський син, численні українці забули про рідний край, і звикли «край чужий, чужі звичаї, як за рідні уважати». але якщо в половецького хлопця так склалася доля, що він опинився далеко на чужині, де не чув рідної мови, не бачив рідних людей, то, на жаль, у нас все по-іншому. скільки українців, живучи у своїй  рідній країні, не вважають себе українцями! скільки не вважають українську мову рідною! скільки людей переймають чужі звичаї, забуваючи про свої! на жаль, таких безбатченків дуже багато. можливо, вони й не винні в тому, що не відчувають приналежності до української нацїї, адже не одне століття в нашій країні проводилася політика русифікації! але сьогодні, коли триває розбудова нашої держави, чому вони так вперто ігнорують усе, що пов'язано зі словами «український», «національний» ! якби вони хоч трохи розкрилися назустріч! але вони, як ханський син в поемі вороного, перебувають у забутті  і як микола вороний у своїй поемі, я хочу спитати, може, хтось дасть відповідь на це питання хоч через сто років після його виникнення:   де ж того євиїану взяти,  того зілля-привороту.  що на певний шлях направить, —  шлях у край свій повороту? !