Як добре те що смерті не боясь я (маруся чурай)

Уцій поезії  стисло викладено життєве кредо героя  , його духовні принципи і ніби накреслений власний трагічний, страдницький життєвий шлях. зі скупих стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота-борця, який вірить у свою правоту та її грядущу перемогу. вірш сприймається як своєрідний монолог: ''як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест''.   моральну силу вистояти, не схилитися дає героєві переконаність у тому, що правда — за ним, що він жив гідно …і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. герой   перебуваючи в неволі,   вірить, що і після смерті, стане відомим своєму народові, повернеться до нього з холодних табірних.снігів. не  випадково образ смерті у цьому вірші творить поетичне кільце: починається поезія словами ліричного героя про те, що він не боїться смерті, а наприкінці — до народу прийде, коли в смерті обернеться до життя. і справді, його гірке посмертне повернення на любу україну — в рідну землю — було безмежно сумним і водночас тріумфальним. поет мав право сказати, що він «жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття». смерть він розуміє як перехід у вищу духовну якість, рівновелику вічності.

Браз михайлика розкривається різними засобами: тут використовується і самохарактеристика і розповідь інших про вчинки михайлика, про ставлення до нього батьків, дядька себастіяна тощо. михайлик — простий сільський хлопчик, син бідняків. він дуже допитливий — йому все хочеться знати, до всього дійти своїм розумом або ж довідатися від дорослих. наслухавшись казок, легенд і розповідей свого діда дем’яна, любимої ним бабусі, михайлик бачить світ саме крізь призму цих казок і розповідей. він любить зорі у високому небі, запах жита в полі і різних трав у лісі, любить слухати перепілку в житі і стук дятла на старій груші світ для нього — це дивне видіння, дійсність часто в його схвильованій уяві переплітається з чарівною казкою-мрією чи романтичною легендою.він чуйно прислухається до бентежних звуків гусей-лебедів у високому весняному небі і з подивом заглядає до гніздечка лісової куріпки, де лежать безпомічні пташенята. михайлик — талановитий хлопець. ще в школі він береться за перо письменника, починає писати п’єси. спочатку михайлик багато перечитав їх, особливо таких, де є стрілянина. а потім і сам захотів написати п’єсу. гумористичні сцени весь час перемежовуються з ліричними. вони пропускаються крізь світосприймання хлопчика. у михайлика можна багато чого повчитися: селянської ґрунтовності, природної, від батька-матері засвоювання мудрості, щирості й відкритості, усього того, що протистоїть «хворобі віку» — холодноокості. стельмахів михайлик налаштований на казкове сприйняття світу, це поетична душа, яку «видіння казки» не раз бере на свої крила.

  це був морозний ранок. сніг іскрився на сонці.  дерева і кущі були немов вкриті білою ковдрою.  я і маринка   вийшли на подвір'я і побачили, що багато горобців, голубів та інших пташок бігають, шукають щоь поїсти. ми здогадалися, що треба робити і вирішили зробити годівничку для наших менших друзів. я попросила тата зробити годівничку, а маринка пішла за хлібом та зерном.   ми повісили годівничку на старому дубі, насипали туди корму. незабаром сюди злетілось багато пташок. кого тільки тут не було! ми спостерігали, як синиці, горобці та снігурі ласували кормом. через декілька хвилин до нас прийшли на ші друзі - мишко, налталка і оленка. вони теж принесли ласощі для пташок. тепер кожного року ми пригощаємо пташок, щоб вони гарно пережили зиму!