Наскільки доречним в житті сучасної людини є романтичні переживання трії . твір.

Сучасний напружений темп життя людського іноді спонукає забути те хвилююче і проникливе почуття трепету в душі, коли, закриваючи очі, бачиш усе навколо привабливим, омріяним, далеким від суворої дійсності.не дивно, що залишилося мало місця в людьських думках для таких світлих переживань і емоцій, названих романтичними ще в часи лицарів.життя вимагає прагматизму, тверезих і виважених вчинків, не мрій, а рішучих дій, які забезпечать матеріальне благополуччя. а про духовне нині нерідко забувають. тому і викликають подив (а іноді і презирство) замріяні, тихі і спокійні люди, яких, маючи хибні уявлення про психологію, умовно називають меланхоліками. хоча, якщо заглибитися в термінологію, то лише зазначеними ознаками обмежити меланхолічний тип темпераменту неможна. на противагу задумливому романтику сьогодення наполегливо пропонує людину з натурою дієвою, раціональною , позбавленою будь-яких романтичних сподівань. людство, як вид, повсякчас змушене спрямовувати свої сили на виживання, і тому в різні часи ставить перед собою різні ідеали, які покликані в боротьбі за місце під сонцем. та, мабуть, не слід виправдовувати нехтування романтичними почуттями непростою дійсністю. згадаймо різні історичні епохи: знайшлося місце у жорстокому середньовіччі романтичним пориванням науковців, які висунули сміливі гіпотези щодо будови всесвіту, не боячись інквізиції; і сьогодні актуальними залишаються літературні шедеври поетів-романтиків, створені у часи буремних воєн та революцій. певно, їм теж приходилося непросто зі своїми романтичними мріями. та, як бачимо, те, над чим глузливо сміялися, та що безпощадно переслідували, стало великими відкриттями та мистецькими шедеврами.

Живиться степовою рослинністю, живе в норах. Ще у 18—19 століттях був поширений в степовій зоні Європи і Азії. Тепер його ареал представлений окремими клаптями між Сіверським Дінцем та Волгою і далі на схід до Північного Казахстану. В Україні бабаки збереглися у Великобурлуцькому, Валківському та Шевченківському районах на Харківщині, Біловодському та Міловському районах на Луганщині, де існує бабаковий заповідник «Стрілецький степ». У межах Регіонального ландшафтного парку «Диканський» на території загальнозоологічного заказника місцевого значення Фесенкові Горби успішно проводиться акліматизація бабаків.

Від інших бабаків бабака степового легко відрізнити за довжиною хвоста (не більше 15 см) і однотонним піщано-жовтим забарвленням. Завдяки темним кінчикам остевого волосся його спина вкрита темно-бурими або чорними брижами, що згущуються на потилиці і на верхній частині голови. Щоки ясно-рудуваті; під очима бурі або чорні плями. Черево помітно темніше і руде з боків; кінець хвоста темно-бурий. Зустрічаються бабаки-альбіноси. Линяння у бабаків один раз на рік; починається в травні і закінчується (у старих бабаків) до кінця серпня, іноді затягуючись до вересня.

Чисельність

Чисельність популяцій цього гризуна за останні 50 років зросла з 4 тис. у 1955 р. до 22 тис. у 2005 р.[4] Пік чисельності (91 тис.) відмічений у 1991 році. Зараз чисельність стабільна і вид активно промишляють[5].

Бабак як мисливський звір

Бабак — цінний мисливсько-промисловий звір (використовують хутро, м'ясо, жир). У зв'язку з тим, що існування бабака пов'язане з цілинами і перелогами, збереження його як виду і як мисливського треба здійснювати в заповідниках і мисливських господарствах.

Бабак як символ

У Луганській області бабак зажив слави тварини-символу краю. Він зображений на гербах Луганської області і самого Міловського району, а також Луганського природ

Объяснение:

“Вітька + Галя” характеристика героїв

Вітька – головний герой твору, якому лише 14 років. У таком юному віці він вже закохався у свою односельчанку Галю. «Вітька – високий, худий, з рідким білявим чубчиком – не міг і хвилини спокійно всидіти на місці. Запальний і рвучкий». В образі цього хлопця вбачаємо такі риси, як рішучість, наполегливість та доброта. Вітька цілеспрямовано йде до своєї мети, віддано бореться за своє щастя. Окрім цього він є чудовим та вірним другом.

Федько Котигорошко – 12-річний друг Вітьки. Федько – «маленький товстий і флегматичний» хлопець, що мав прізвисько Жучок через свою смагляволицість. Цей хлопець романтичний, адже саме він запропонував Вітькові освідчитись Галі серенадою. Він ще ніколи не закохувався, але був начитаною людиною. Він чимало читав про кохання: «Федько вибирав книги на свій смак і ковтав їх десятками. Міг терпляче лежати на одному боці цілий день і ще терплячіше читати семисотсторінковий роман». Федько був хорошим другом, всіляко підтримував Вітьку у різних ситуаціях і завжди хотів бути поруч: «Тільки носа не вішай. Он дід Свирид каже, що двічі не вмирати, а раз – не минувати».

Галя – гарна та приваблива дівчина, «тоненька немов вирізьблена», «в неї гарні чорні очі-оченята, такі жваві, й такі привабливі, і такі бездонні, що прямо диво дивне». Недарма у неї закоїхався Вітька: «Ех, Вітько, Вітько, гаряча твоя голова!.. І треба ж було тобі отак відчайдушно закохатися у Гальку Козачок!». Галя – дівчина смілива та відважна, «в свисті Галька могла заткнути за пояс будь-якого чаплівського хлопця!». Улітку дівчина працює листоношею, щоб заробити собі грошей. Саме у цьому образі уособлюється ідеал української дівчини.