Запіщіть у тезах зміст духовного заповіту шевченка висловнино поетом у посланні " і мертвим і живим"

Духовний заповіт шевченка у посланні "і мертвим,і живим,і " 1. полюбити свою країну. 2. шукати щастя у своїй країні,а не на чужині. 3. панам замислитися над майбутнім. 4. не пишатися над виборюванням слави москви і варшави українцями. 5. згадати часи,коли наші побратими боролися за свободу і єдність україни. 6. вивчаючи чужу історію,не забувати про свою. 7. єдність і незалежність країни у братерстві і єдності.

поштовхом до написання роману стала подорож панаса мирного від полтави до гадяча. 1874 року у журналі «правда» письменник опублікував нарис «подоріжжя од полтави до гадяча», який і був покладений в основу майбутнього роману. почута від візника розповідь про «відомого чи не на всю губернію розбишаку» гнидку, що був засуджений на каторжні роботи, зосталася в пам'яті, «як здоровенний іржавий цвях, забитий в білу стіну його споминів». найбільше ж дивувало панаса мирного те, що люди не засуджували вчинків гнидки, а навпаки співчували йому, називали його нещасним чоловіком.

робота над романом тривала чотири роки: з 1872 до 1875. немає жодних свідчень про те, чи збирав панас мирний додаткові відомості про василя гнидку. вочевидь, головний персонаж твору  — нечипір вареник (чіпка)  — вигаданий персонаж, якого автор поселив у селі піски гетьманського повіту на полтавщині. село піски існувало насправді, проте знаходилося воно у гадяцькому повіті, а гетьманський  — вигаданий письменником.

готовий рукопис повісті рудченко надіслав братові іванові, який тоді працював під літературним псевдонімом іван білик, був відомим фольклористом і літературним критиком. той загалом схвально оцінив сюжет роману, проте зробив деякі суттєві зауваження. всього редакцій роману було шість. уже після третьої редакції, поради івана білика переросли у співпрацю з панасом мирним, спрямовану на вдосконалення твору.

остаточний варіант роману не зміг вийти друком в україні. він був надрукований лише 1880 року у женеві за сприяння михайла драгоманова.

Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку еони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: «Шнель, бидлото, шнель!» Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпцига.

Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам'ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхався: «Гут... кіндер... гут». А коли німців повели в барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.

Місто давно не сердилося на німців, удови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин і дітей, часом приносили щось з одягу — старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів «фрау».

У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили ціляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.

Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров'ю. Охоронець замість «шнеляти» простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.

Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху так. що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.