Треба написати твір-роздум на тему "воля і любов-дві стихії"по твору "дорогою ціною"на !

Найбільша ж любов героїв повісті — любов до волі. говорячи про волю з по­зиції сьогодення, ми навряд чи можемо вповні зрозуміти, що відчували селяни xix сторі але ж прагнення волі і неможливість існування без неї — катего­рія, як на мене, універсальна. і природно, що сучасного читача огортає обурення від однієї лише думки про ті умови, у яких доводилось жити селянам півтора сто­річчя тому, за часів кріпаччини. зрештою, не ненависть до неволі рухає персона­жами, а любов до волі. на мою думку, це дуже суттєво. ніколи і нічого не можна досягти, якщо тобою керує ненависть (навіть ненависть до чогось негативного), заздрощі, злі повість «дорогою ціною» — не про ненависть до неволі, а про любов до волі, не про ненависть до несправедливості, а про любов до людської гідності, благородства, честі. саме цього варто вчитися читачевівизначаючи тему певного літературного твору, ми часто кажемо щось на зра­зок «це повість про війну», «цей роман присвячений соціальним проблемам села», «ця поема про кохання» тощо. насправді ж кожен справжній твір художньої літе­ратури не про війну, суспільство чи побут: він про життя. так, як і в нашому жиїті один його аспект невід'ємний від іншого, так і в літературі — в житті персонажів все поєднано, взаємопов'язано та взаємозумовлено.романтична, а точніше — героїко-романтична повість михайла коцюбин­ського «дорогою ціною» зображує життя українського селянства і з боку суспіль­них негараздів, і з точки зору взаємин між людьми, не оминув своєю увагою ав­тор і внутрішні переживання, роздуми, прагнення героїв. та цілком твір «дорогою ціною» можна сприймати як повість про кохання. саме кохання головних героїв, які готові життя віддати за щастя одне одного видається мені головною рушійною силою в їхньому житті. письменник зображує кохання не в лїрично-сентиментальному ключі. кохання у повісті — не емоцій­ні листи, зітхання, ревнощі і переживання панночок-міщанок, а сила духу, мож­на навіть сказати, кохання у повісті «дорогою ціною» — цс стихія, особлива вну­трішня стихія, яка дає сили і сенс, яка надає сміливості і рішучості, яка дає змогу людині боротися і жити, нехтуючи небезпекою. найбільша ж любов героїв повісті — любов до волі. говорячи про волю з по­зиції сьогодення, ми навряд чи можемо вповні зрозуміти, що відчували селяни xix сторі але ж прагнення волі і неможливість існування без неї — катего­рія, як на мене, універсальна. і природно, що сучасного читача огортає обурення від однієї лише думки про ті умови, у яких доводилось жити селянам півтора сто­річчя тому, за часів кріпаччини. зрештою, не ненависть до неволі рухає персона­жами, а любов до волі. на мою думку, це дуже суттєво. ніколи і нічого не можна досягти, якщо тобою керує ненависть (навіть ненависть до чогось негативного), заздрощі, злі повість «дорогою ціною» — не про ненависть до неволі, а про любов до волі, не про ненависть до несправедливості, а про любов до людської гідності, благородства, честі. саме цього варто вчитися читачеві

Минуло багато років з того часу, як жив і творив видатний український драматург, письменник і філософ григорій сковорода. проте, актуальність його творів не менша, ніж півтора століття тому. його заповіді працьовитості, людяності, добра, справедливості знаходять відгук і в серцях наших сучасників. ще за життя г. сковороду називали «українським горацієм» і «українським сократом», бо саме завдяки йому на україні значно розвинулися педагогіка, література і філософія. усьому цьому філософ уділяв багато уваги у своїх творах, в яких оспівував прагнення співвітчизників до волі і щастя, працьовитих людей, висміював панів за знущання з народу і за їх «патріотизм». г. сковорода був впевнений, що найвищою цінністю є людина та її воля. на жаль, за життя г. сковороди не було опубліковано жодного його твору, та, попри все, його поезії швидко поширювалися україною – їх передавали звичайні люди з вуст у вуста. непідкупне і гостре слово філософа торувало стежку до свободи і спалахувало чистим вогнем посницького свавілля. він цілком справедливо вважав, що щасливим може стати тільки той народ, в якого відчуває себе щасливою будь-яка людина. г. сковорода постійно шукав змогу своєму народові. тому він і проводив просвітницьку роботу серед народу: філософ пояснював людям в доступній формі різні явища життя природи і суспільства, викладав свої педагогічні і філософські ідеї, а у вільний від цього час учив грамоті дітей селян. він не мав сумніву, що навчання точніше і швидше виявити природні здібності кожної людини, сприятиме більш успішному оволодінню уміннями і знаннями, які необхідні для продуктивної праці, найбільш корисної людині і суспільству. у поглядах г. сковороди було дуже багато спільного з тим, що висловлювали найвидатніші просвітителі тієї епохи. письменник підніс і розвинув далі ідею «пізнавати самого себе», яка була висунута ще платоном і сократом за п’ятсот років до нашої ери. г. сковорода настоював на тому, що для того, щоб усвідомити свої фізичні і розумові здібності, закладені в кожну людину самою природою, їй потрібно себе пізнати. це дозволить обрати найбільш відповідний рід трудової діяльності – «сродну працю». при цьому трудитися треба так, щоб не тільки забезпечити свої потреби, а й приносити користь суспільству. а щасливою людину зробить сам процес «сродної праці» разом з усвідомленням того, що результати цієї праці високоякісні, корисні собі і суспільству. усе своє життя письменник був співцем праці, в якій він бачив сенс і основу життя. він казав: «життя і справа є одне й те ж». свої філософські твори, серед яких притчі і байки, г. сковорода старався писати так, щоб вони були добре зрозумілими не тільки освіченим верствам населення, а й простим людям, причому, особливо їм. щоб ці твори змушували замислюватися над різноманітними явищами життя, вчили думати і будили свідомість людей. свою видатну збірку байок під назвою «байки харківські» г. сковорода написав у період з 1769 по 1774 рік, коли залишив свою педагогічну діяльність і жив у різних селах неподалік від харкова. у збірку увійшло 30 творів, в яких, з одного боку, автор продовжив традиційну тематику відомих на той час байок інших авторів, а з іншого боку, виступив як новатор, бо значно розширив тематичні обрії цього виду творів і вивів їх на самостійний жанровий шлях. г. сковорода визначав байки як «мудрі іграшки, які в собі ховають силу». він добре розумів, що тільки форма байки дозволяє авторові висловлювати і пропагувати особисті політичні, суспільні, філософські і етичні погляди. ідейно-тематична спрямованість байок не була дуже широкою, бо обмежувалася потребами тогочасної практичної моралі. як і його попередники у цьому жанрі, г. сковорода підносив позитивні людські риси, розум, любов, дружбу, показував, що справжня людська цінність визначається не , чинами, титулами, походженням, багатством, красою, одягом, тобто не зовнішніми, а внутрішніми якостями.

Карпо був широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. гострі темні очі були ніби сердиті.  лаврінове молоде довгасте лице було рум'яне. веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум'яні губи - все подихало молодою парубочою красою. він був схожий з виду на матір.  старий омелько був дуже богомільний, ходив до церкви щонеділі не тільки на службу, а навіть на вечерню, говів два рази на рік, горнувся до духовенства, любив молитись і постити; він понеділкував і постив дванадцять п'ятниць на рік, перед декотрими празниками.  кайдашиха була вже не молода, але й не стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонкими губами та блідим лицем. маруся кайдашиха замолоду довго служила в дворі, у пана. куди її взяли дівкою. вона вміла дуже добре куховарить і ще й тепер її брали до панів та до попів за куховарку на весілля, на хрестини та на храми. вона довго терлась коло панів і набралась од їх трохи панства. до неї прилипла якась облесливість у розмові й повага до панів. вона любила цілувать їх в руки, кланятись, підсолоджувала свою розмову з ними.  мелашка :   лаврін стояв під вербою недалечка од дівчини й дивився на неї. сонце грало на  червоному намисті, на рум'яних щоках. дівчина була невелика на зріст, але рівна,  як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида,  з тонким носиком. щоки, червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та  червоні, як калина. на чистому лобі були ніби намальовані веселі тонкі чорні  брови, густі-прегусті, як шовк.  мотря не виходила в його з думки, неначе стояла тут на току недалечке од його, під зеленою яблунею, і дивилась на його своїми темними маленькими, як терен, очима. він неначе бачив, як пашіло її лице з рум'янцем на всю щоку, як біліли її дрібні зуби між тонкими червоними губами. карпо задумався, сперся на заступ і не зводив очей з того місця під яблунею, де він ніби вгледів свою гарячу мрію в червоних кісниках на голові, в червоному намисті з дукачем.