Будь-ласка, іть скласти план до твору антоніни литвин "цвіркун" ріс собі на світі хлопчик. і дуже люди того хлопця любили, бо умів він співати, як ніхто на світі. вечорами, після денної роботи, коли можна було трохи спочити, сходилися старі й малі послухати пісню. кожен, хто чув хоч раз той спів, ніби набирав у груди сили й снаги, ніби пив живу воду з цілющого джерела. співав хлопець про сонце, про квіти-трави, про землю. і кожна його пісня славила рідний край. ті пісні хлопчина складав сам. а коли в нього питали, як це йому вдається, відповідав, що все те — від квітів, дерев, води, птахів та звірів. якось прийшло в цей край лихо. про співучого хлопчика прочули злі вороги й вирішили викрасти його. темної ночі, коли він наслухав пісню місячного сяйва, щоби потім переспівати його людям, схопили вони його й понесли в свої землі. володар тої країни хотів мати співучого раба. та хлопець йому не співав. просили його — мовчав, били — мовчав. тільки одного разу, змучений вкрай, завів тужну-тужну пісню. від тої пісні німіли люди, а каміння плакало. була вона про розлуку з рідною стороною. злий володар наказав відвезти хлопчика в його землю і, якщо він там співатиме, убити. тільки-но ступив хлопчик на рідну землю, одразу в нього вирвалася пісня. котрийсь із ворогів замахнувся шаблюкою, щоб виконати наказ володаря, але шабля свиснула в повітрі, а хлопця не стало. лише в зеленій траві маленьке чорненьке створіння. і задерикувато заспівало. відтоді й повелися на нашій землі веселі цвіркуни. їхні пісні славлять рідну землю, звеселяють смутних. а хто понад усе любить батьківщину, той чує в пісні маленького цвіркуна слова про красу нашої землі.

1пісня хлопчика . 2 пісні про рідну землю . 3 хлопця вкрали . 4 тужні пісні . 5 цвіркун . мне 12 , у меня есть подсказки к дпа .

Автор «неймовірних пригод івана сили» о. гавриш наполягає на тому, що цей твір — дитяча казка. але, як на мене, розповідь про івана силу — це пригод­ницька повість про видатну людину. прототипом образу івана сили стала реальна людина — іван фірцак (сценіч­не ім’я — кротон), якого на закарпатті знають усі. кротон довгі роки виступав із цирком, і своїми силовими номерами дивував усіх. глядачі десятків країн апло­дували атлетові, але, повернувшись на україну, він змушений був виживати і за мізерну плату влаштовувати імпровізовані «гастролі» у дворах. на жаль, ми такий народ, який не цінує своїх героїв, коли вони живі, але до­бре, що хоч і через сорок років після смерті богатиря про нього згадали небайдужі до історії країни люди. а те, що іван фірцак належить історії україни, ні в кого не викликає сумнівів, адже протягом багатьох років він прославляв нашу країну у світі. «неймовірні пригоди івана сили», попри казкову форму, — твір про реальне життя, у якому поряд із благородством існує зажерливість і брехливість. о. гав­риш відтворив історію незаслужено забутого українського силача, але все-таки це художній твір, а тому в ньому діють придумані автором герої. іван сила виріс серед чудової карпатської природи у великій родині. батько вирядив хлопця з дому, бо не міг прогодувати малолітнього богатиря, адже той їв за чотирьох. шукаючи долі в місті, іван ще з перших самостійних кроків зазнав неприємних пригод: у поїзді «легенько потряс» нахабу, синка начальника, засту­пився за міху голого, вокального злодюжку, у місті знехотя переміг у вуличному бою знаного бійця. звичайно ж, такий хлопчина не міг не звернути на себе увагу тренера брякуса, який запросив хлопця до себе і вмовив тренуватися. брякус за­боронив горянину за копійки тягати мішки на вокзалі, давав хлопцеві гроші, тре­нував, щоб той не зашкодив здоров’ю, виховував у ньому риси майбутнього чем­піона. загибель тренера вразила івана, адже хлопець знову залишився сам на сам із життям у великому місті, яке він не розумів. чесний, відкритий, благородний, іван ще не раз потрапляв у халепи, але завжди знаходив достойний вихід із най­складніших ситуацій. автор не погрішив проти закону жанру, адже в казках за­вжди перемагає добро і благородство.

минуло п'ять років. кожен персонаж знайшов власну стежку в житті. та куди б не занесла доля наших улюблених героїв, пам'ять про шалені пригоди в цирку завжди манила друзів, за сотні кілометрів об'єднувала їхні серця.

      одного разу вирішив іван сила на деякий час полишити свій дім, щоб разом з мілкою податися до чудової столиці. навіть не вірилося, що кілька років тому місто здавалося зовсім чужим та вражало величчю споруд. нарешті потяг спинився на тому ж вокзалі. сьогодні, як і колись, усі перехожі метушилися, кудись поспішали. але   тепер іванові це не здалося дивним. проте його увагу метушня на площі. річ у тім, що якийсь поліцейський упіймав чергового розбишаку. він голосно намагався переконати малолітнього хлопчину, що крадіжка – це неприпустимо. служник порядку продовжував:

- послухай мене, синку, колись я також вважав, що поцупивши чужу річ можна легко підзаробити. не чув за своїми ганебними вчинками жодної провини. поверни власникові кишеньковий годинник. попроси вибачення і можеш іти своєю дорогою. 

      голос, що звучав, здався іванові дуже знайомим. ще мить і погляд поліцейського упав на нашого силача. іван сила люб’язно усміхнувся. запала тиша. люд почав розходитися, а поліцейський обняв силача. мабуть, ви уже самі здогадалися, що це був міха голий. 

      почалась довга душевна розмова. друг розповів, що давно зав'язав з крадіжками. звільнився з посади охоронця в цирку й став працювати поліцейським. похвалився, що на новій роботі пристойна платня. у важкий час, коли намагався знайти самого себе, зустрів своє щастя. незабаром вони одружаться. здивований іван намагався щось сказати. та радісний товариш не замовкав і запросив на весілля. 

      іван теж попросив друга після торжества завітати до нього в гості. тільки тепер, мілка, котра увесь час не втручалась у розмову, смиренно покивала головою. поліцейський зауважив, що давно хотів після торжества відвідати дорогого приятеля, тому запропонував піні, пандорському, фандіго й ренаті приєднатися до подорожі. іван був у захваті. а мілка жартома пообіцяла, що приготує багато галушок, які на той час уже навчилась готувати. усі засміялися і втрьох попрямували столичним парком, геть усіяним пахучим цвітом…