Твір про сергія і дмитра з твору "митькозавр із юрківки, або химера лісового озера"на завтра

Увесь навчальний рік ми тільки й живемо в.очікуванні літніх канікул, адже це прекрасний час, коли ти на волі, коли немає уроків, а можна гуляти, купатися, їсти морозиво та, взагалі, отримувати користь і задоволення. одні з таких продуктивних літніх канікул змалював ярослав стельмах у повісті «митькозавр з юрківки, або химера лісового озера». героями твору є два хлопчики-п’ятикласники — митько й сергій. отримавши від «улюбленої ботанічки» завдання зібрати колекцію комах, винахідливі друзі вмовляють батьків відпустити їх на літо до митькової бабусі в село. батьки сергія одразу не погоджуються, бо знають, яка то вибухова сила, ці двоє друзів, але, зрештою, , піддавшись вагомим аргументам про «передчасне старіння наших організмів» та двійки за незібрану колекцію,’що придумав митько.спочатку хлопці не виявляють жодної цікавості до збирання усяких комах, до вивчення зоології, бо чим вона може бути краща за ботаніку? приятелі збираються присвятити час виключно забавкам, як це й годиться п’ятикласникам, що важко працювали весь навчальний рік.приїхавши до юрківки, по дорозі до бабусиної хати митько й сергій зустрічають велосипедиста васька — хлопця років чотирнадцяти, що сміється з озброєних сачками друзів. саме цей велосипедист від нічого робити вирішує й налякати приятелів. випадково побачивши митька й сергія на березі озера, васько таємничо розповідає їм про страшне чудовисько, химеру, що живе в лісовому озері. оповідь, на перший погляд, підозріла й мало подібна до правди, але цікава до неможливості! тому митько й сергій вирішують все ж таки заночувати біля озера, аби з’ясувати, чи ховається в ньому страшна тварина. власне, з цього моменту й розпочинаються найцікавіші пригоди друзів, непомітне для них самих надзвичайне захоплення зоологією. розігруючи п’ятикласників.васько підкидає різні докази існування озерної химери, ставить на березі річки відбитки лап страшного ненажерливого чудовиська, що з’їло навіть ворону, залишивши лише пір’я.захопившись відгадкою таємниці лісового озера, хлопці намагаються знайти наукове пояснення феномену, тому ходять до бібліотеки й читають по вісім книжок із зоології на тиждень. вони старанно вивчають факти, проводять справжнє серйозне дослідження, не шкодуючи нічого, — ні власних сил, ні сну, ні навіть життя невинної курки. митько вже на основі винайдених доказів і прочитаної літератури робить припущення про виникнення назви села юрківка, виводячи його значення з назви юрський період. а чудовисько отримує ім’я на честь новоявлених учених — митькозавр стеценка.митько й сергій весь час потрапляють у кумедні ситуації, іноді події наближаються до конфлікту, але хлопці ніколи не сваряться, бо ж вони справжні друзі, які мають важливу спільну справу. тож викручуються зі складних ситуацій завжди разом, неодмінно один одному. долаючи свій страх перед невідомою твариною, яка, може,; з’їла навіть, людину, залишивши тільки одну сандалю, юні дослідники вперто вартують коло озера.безперечно, приятелі дуже розчаровані, коли з’ясовується, що ніякого митькозавра немає, а це просто жарт васька. та митько й сергій все одно не шкодують, бо вони розуміють, що час не минув марно. майбутні шестикласники знають уже. стільки, що навіть не снилося васькові, який гадав, що пошив їх у дурні. хлопці переповнені гордістю за свою обізнаність у динозаврах, вони чудово провели час і сповнені сил для нових відкриттів, адже вони найкращі друзі, великі однодумці.

Мелашка дуже красива дівчина, яка відразу припадає до серця лаврінові. вона із багатодітної сім'ї, не дуже заможної, спокійна та привітна. але коли вона повертається з києва, то стає схожа на мотрю. вона дуже кардинально змінюється: спершу мелашка й слова поперек не могла сказати кайдашисі, а потім вже відповідала їй як мотря. та мелашка на фоні мотрі була ще привітнішою, ніж мотря. тільки раз автор порівняв мелашку з вовчицею,  коли вона обороняла своїх дітей. хоча ця характеристика й знижена, проте своєї привабливості  мелашка все ж не втрачає. зверніть увагу, незважаючи на те, що кайдашиха точила мелашку,  «як вода камінь» , а мотря  «підкопувалась під неї, мов річка під крутий берег» ,  вона все ж не уподібнюється до них, не втрачає людської подоби, а йде на прощу до києва й залишається там у проскурниці. мелашка гірко сумує за лавріном, глибоким ліризмом сповнені її почуття до нього:   «не жаль мені ні села, ні  роду, жаль мені тільки чоловіка. мабуть, він за мною побивається, коли одразу  так залило мою душу сльозами» .

Колись на  нашій землі була величезна рівнина, кінця-краю якій не  було видно. рівнина зеленіла шовковими травами, вічнозеленими смереками та  ялинами, могутніми яворами, берестами і  тополями, текли потічки та  річки, багаті на  дрібну і  велику рибу. володарем долини був велетень на  ймення силун. коли йшов силун, від його кроку земля здригалась. розпові, що  силун добре розумівся на  господарстві. мав безліч усякої худоби. череда корів та  волів, отари овець, табуни коней, стада буйволів та  свиней паслися на  толоках, бродили лісами. а  птиці! тисячі качок та  гусей плавали в  ставках, багато курей кудкудакало на  фермах. жив цей ґазда у  прекрасному палаці: з  білого мармуру, з  високими шпилями, які сягали аж  до  самих хмар. палац був вибудуваний на  гроночку, висипаному людськими руками, мав стільки кімнат, що  легко можна було заблудитися. а  в  помешканні  — добра всякого! вночі силун спав у  золотій колисці, вистеленій дорогими килимами. а  вдень звик відпочивати у  срібному кріслі. на  широкій долині слуги землю обробляли, хліб вирощували, за  худобою доглядали, птицю годували. люди трудилися, від зорі до  зорі примножували багатство силунові. слуги і  служниці жили не  в  палаці, а  далеко від нього, в  дерев’яних зрубах та  землянках. не  хотів господар, щоб у  світлицях смерділо гноєм чи  людським потом. ні  чоловіки, ні  жінки, ні  літні, ані молодь не  сміли покидати маєток силуна і  йти собі шукати іншої роботи. мусили жити і  вмирати кріпаками. поміж цієї челяді служив у  силуна один хлопець на  ймення карпо дніпровський, що  прийшов сюди від берегів дніпра. він подався в  мандри ще  десятирічним хлопчиком шукати щастя, бо  батько помер, а  мати жила бідно, і  мусив їй  чимось . служив карпо рік, другий, п’ятий. як  і  всі, косив траву, орав і  сіяв пшеницю та  жито, ячмінь і  овес, збирав хліб. не  тільки за  себе працював, а  й  іншим , бо  жалів слабеньких. полюбили його всі слуги і  служниці. за  честь, працьовитість, справедливість. карпо ненавидів тих, хто панові низько вклонявся, до  самих ніг нахилявся. тяжко йому було дивитися, як  силун усе забирає, а  народ голодує. коли карпові сповнилось від роду двадцять літ, вирішив додому повертатись. був певний, що  за  добру роботу пан йому заплатить і  він повернеться до  матері не  з  порожніми руками. одного разу уночі він вийшов надвір освіжитися, проходив коло наймитських хатинок і  побачив раптом якусь тінь. скоро впізнав силуна. карпо подумав, що  саме час поговорити з  паном про розрахунок. —  чому ти  тут, карпе  — озвався силун, упізнавши хлопця  — чи  не  дівча виглядаєш? —  не  дівча,  — відповідає карпо,  — а  вас, світлий пане. маю з  вами поговорити. служив вам я  довго і  чесно, та  маю додому повертатися, аби матінку живою застати. платню за  службу хочу попросити. силун подумав, зо  слуга жартує, бо  досі ніхто не  наважувався на  те, щоб попроситися геть від нього. та  й  платні ніхто не  вимагав. але карпо й  не  думав відступати. —  я  чесно служив, світлий пане. і  моя робота, , щось коштує. —  нікуди не  підеш! —  розгнівався пан. —  то  вже я  знаю, коли й  куди мої слуги повинні ходити. —  я  піду, пане! —  настоював карпо. лиш ще  раз вам мушу сказати, що  моя робота чогось коштує. —  туди, під землю, тебе відпущу! —  лютився пан, показуючи пальцем униз і  приступаючи до  парубка. —  там буде твоя платня. та  хлопець не  відступив ані на  крок.