Крилаті вислови мавки, з драми лісова пісня леся українканапишите сколько знаете)

Крилаті вислови мавка персонаж українських (волинських) народних казок і легенд, головна дійова особа драми-феєрії лесі українки «лісова пісня» (1911). мавка — втілення ніжності, благородства і самопожертви. закружляють зорі сиві, ніби маки, і впадуть в долоні обережним мавкам. (о. стешенко, волинський етюд).

Не менее важную роль в жизни петра сыграла его подруга эвелина. она была светлым пятном, той самой надеждой, которая петру преодолеть своё горе и найти счастье. с детства они были вместе, общество и заботливое внимание девочки и поддерживало слепого. их дружба много дала и эвелине; как и пётр, она почти не имела представления о жизни за пределами усадьбы. встреча с братьями ставрученко была и для неё встречей с незнакомым и большим миром, который был готов принять её. молодые люди пытаются увлечь мечтами и ожиданиями, мечты опьяняют её, но в той жизни нет места петру. она понимает страдания и сомнения петра и совершает "тихий подвиг любви": она первая говорит о своём чувстве петру. ради него она сразу и навсегда закрывает перед собой путь, так заманчиво обрисованный студентами. и писатель смог нас убедить, что это была не жертва, а проявление искренней и самоотверженной любви.          я считаю, что петруся нашёл своё счастье, он преодолел препятствия, трудности, встречавшиеся на его пути. он поборол ту злобу, тот эгоизм, с которым, как он считал, живут все слепорождённые. слепой музыкант проделал нелёгкий путь к счастью. но это и есть жизнь, это и есть счастье. нужно жить, несмотря ни на что, преодолевая трудности, идти к намеченной цели. ведь жизнь состоит в постоянном стремлении, достижении и новом стремлении. нужно побеждать тёмные стороны своей жизни, поэтому "приходится налегать на вёсла" и идти к свету, солнцу, счастью!

злам xviii—-xix ст. позначився появою нового літературного напряму — ро­мантизму. він приніс із собою і нового героя: мрійника, ідеаліста, що переживає тяжке розчарування, самотнього мандрівника, вигнанця. романтичний герой зда­тен на глибокі почуття, душевні поривання, палкі пристрасті. всі ці риси нового героя знайшли яскраве втілення у поезіях німецького романтика г. гейне.

світову славу г. гейне принесла збірка «книга пісень» (1827), до якої ввійшли вірші 1816—1827 pp. вона складається з чотирьох циклів: «страждання юності», «ліричне інтермецо», «повернення на батьківщину» та «північне море», окремий підрозділ в останньому циклі склали вірші з «подорожі на гарц». але це не було механічним об'єднанням створених раніше циклів. поет так розмістив матеріал, шо вийшов продуманий, побудований за чітким планом твір про трагедію зако­ханого юнака, якому не відповіли взаємністю. численні вірші збірки були навіяні нерозділеним коханням поета до кузини амалії, а згодом до її молодшої сестри терези. під пером талановитого митця трагічна любовна історія вийшла далеко за біографічні межі і стала шедевром романтичної поезії.

ліричний герой гейне, переживаючи муки нерозділеного кохання, сприймає їх як найбільшу трагедію у світі. без коханої, що покинула його, світ видається йому безрадісним, у ньому «троянди немов неживі», «фіалки такі мовчазні», пісня жайворонка у блакиті «гірко дзвенить», сонце — «холодне», земля — «пустельна» і «сіра, мов труна».

сльози милої викликають у ліричного героя гострий душевний біль.

і я навколішки упав, на сльози ті дивився, ті білі руки цілував і гірких сліз напився.

найчастіше почуття несе йому лише «жуть-тугу навісну», що «палить душу й тіло».

та з плином часу герой усвідомлює, що він переживає «стару, але вічно нову історію». це усвідомлення дає змогу примиритися з життям. страждання перехо­дять у світлий смуток:

вмирають люди, і роки минають один за одним, але не вмирає кохання, що в серці живе моїм.

ліричний герой гейне тонко відчуває красу природи. сили природи — його друзі. він готовий взяти вітра посередником у своїх любовних зізнаннях:

хотів би я в слово єдине вмістити всю душу смутну, віддать його вільному вітру — нехай би одніс вдалину.

нехай би печаль в отім слові до тебе моя попливла, щоб ти її кожну хвилину почути, кохана, могла.

герой поезій гейне завжди постає перед нами самотнім. він споглядає небо, квіти, річку, веде з ними уявну розмову. а у вітальнях багатих будинків його ото­чує ненависне йому «порядне товариство»:

білі глянцеві манжети, чорні фраки і панчохи, ніжна мова, поцілунки, — ох, коли б їм серця трохи!

серця в груди, і в те серце — і любові, і страждання. ох, мене вбиває щебет про фальшивий біль кохання.

із цього задушливого світу фальші герой рветься у гори. тільки там, серед незайманої вільної природи, він відчуває себе у рідній ст.ихії, там «зітхають віль­но груди».

у третьому циклі «книги пісень» гейне використовує традиційний для роман­тиків мотив подорожі. змучений нерозділеним коханням, герой шукає забуття та втіхи в мандрах. його ваблять рейнські простори, казкові пейзажі, прості люди. повернувшись до рідного міста, де колись уперше покохав, герой дивиться на все по-новому.

ніч тиха, eq вулиці в сні спочивають, колись моя люба в цій хаті жила. її вже немає, її тут не знають, оселя ж лишилася та, що й була.

юнацькі страждання для героя багато важать як спогади про юність. вони ж налаштовують його на роздуми про плинність часу, зміст життя та його одвічні закони.

«книга пісень» г. гейне — визначне явище не лише в німецькій, а й у світо­вій літературі. в ній поет виступає співцем краси людських почуттів. невеличкі за розміром поезії з «книги пісень» надзвичайно глибокі за змістом, образні й ме­лодійні. саме це й є до них увагу читачів, змушує співпереживати лірич­ному герою гейне