Твір на тему проблема стосунків батьків та дітей, вчителів та учнів у творі длакитна дитина

Досить часто батьки, щоб виховати нас порядними, добрими та чемними, ставлять нам у приклад власну поведінку у дитинстві або поведінку інших. немає сумніву, що роблять це вони з найкращих міркувань, але іноді не замислюються, що, виховавши «янгола», вони отримають дитину, яка не зможе захистити себе у складних життєвих ситуаціях.щоб довести, що подібний спосіб виховання може до негативних наслідків і змусити замислитися читачів над відношенням батьків та дітей, а. дімаров написав повість «блакитна дитина», в якій розповів усю правду про свої дитячі роки і показав, що він не був «блакитною дитиною», а ріс звичайним хлопчиком. але чому у письменника виникло рішення написати таку повість? за словами автора, твір з’явився як відповідь власній дружині. вона, приводячи у приклад зразкову поведінку самого дімарова, намагалася таким чином виховати їхнього сина.назва повісті «блакитна дитина» є іронічною, але час, в який відбувалися події, зображені в творі, припав на досить складний період життя нашого народу від кінця 20-років минулого століття до початку великої вітчизняної війни у 1941 році. зображуючи це життя очима головного героя, письменник відтворює ту важку для українців добу. через призму дитячого сприйняття толика проходять картини його дитинства: важка праця матері, напівголодне існування родини, убога хата. але все це не здавалося толикові чимось надприроднім і він вважав, що так живуть і інші люди. трагізм того часу стає зрозумілим тільки нам, представникам зовсім іншого і більш щасливого покоління. а. дімарову вдалося дуже добре скласти з окремих деталей цілісну картину злиденного життя родини сільської вчительки.але в повісті зображено не тільки горе, а й дитячі радощі. головний її герой був з когорти відчайдушних шибеників. він фантазер і пустун: то почне стріляти з рогатки в брата, то жабенят набере до рота. і таких пригод з ним траплялося безліч. а інколи толик бував нестерпним розбишакою і ледарем. і хто знає, яким би він виріс, якби не книги, які хлопчик дуже любив читати. саме книги загартували дух і тіло героя, особливо вже в юності, коли той проходив у армії школу молодого бійця. завдяки книгам та розумінню найціннішого у житті толику вдалося вистояти в часи війни і разом з усією країною перемогти фашизм. отже, головний герой біографічної повісті а. дімарова «блакитна дитина» став гідною людиною, бо основи його виховання базувалися в родині толика на повазі до старших, на любові до праці, на совісті, людяності і здатності співпереживати.

Грегор Замза

    Чудовий син і брат

    Віддає борги батьків

   Образ Замзи є відображенням світобачення Ф.Кафки

    Людина чи комаха?

Що таке СЕНКАН

Сенкан (синквейн) - це п'ятивірш.

Слово, поняття

2 прикметники (означення).

3 дієслова (ключові слова).

Речення із 4 слів (важливе, особливе).

Асоціація, синонім.

Або:

     1-й рядок – ім’я героя;

     2-ий рядок – визначальні слова, що характеризують героя;

     3-ій рядок – процес стану героя, його дії;

     4-ий рядок – фраза, що свідчить про авторське або власне ставлення до героя;

    5-ий рядок – синонім до першого рядка (або алегоричний образ).

   

Щедрий вечiр роздiл перший як тiльки весна десь у житечку-пшеницi розминеться iз лiтом, у нас достигають суницi, достигають уночi, при зорях, i тому стають схожими на росу, що випала з зiрок. це теж, прихиляючи небо до землi, говорить моя мати, i тому я люблю ту пору, коли суничники засвiчують своє цвiтiння. цвiтуть вони так, наче самi дивуються, як спромоглися на такий беззахисно-чистий цвiт. а згодом над ними по-дитячи нахиляють голiвки зволоженi туманом ягоди. i хоч невелика ця ягода, а весь лiс i всяк, хто ходить у ньому, пахне суницею. я тепер лягаю i встаю, накупаний цими пахощами, — лiто, я люблю, як ти розкриваєш свої вiї, прижурений житнiй цвiт, я люблю, як ти довiрливо дивишся на мене очима волошки i озиваєшся косою у лузi, перепiлкою в полi. а як хочеться спати в тобi, у твоєму солодкому туманi, у твоїх та вже знайома рука лягає на плече i знайомий голос нахиляється до твого сну: — вставай, михайлику, вставай. — ма-мо, iще одну — струси цю крапелиночку. — — гляди, ще боки вiдiспиш. тодi що будем робити? рядно i тепло iз тебе, ти увесь збираєшся у грудочку, неначе волоський горiх, вростаєш у тапчан. та хiба це пособить? — вставай, вставай, дитино, — виважує мати зi сну. — вже вiкна посивiли, вже прокидається сонце. а ти ще бачиш мiсяць, як його з лiсу виносять на рогах корови, що теж пропахли суницею. на тебе, на твої пошматованi видiння знову слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. вже не перший ранок печалиться зозуля, що от-от на сивому колосi жита загубить свiй голос, — лiто, лiтечко! воно тихо з полiв зайшло в село, постояло бiля кожного тину, городу та й взялося до свого дiлечка, щоб усе росло, родило. i все аж навшпиньки спинається, так хоче рости, так хоче родити! як зелено, як свiжо, як росяно за двома вiконцями нашої бiдарської хатини, яка займає рiвно пiвзасторонка старої перепалої клунi, що вночi спить, а вдень дрiмає пiсля повернення тата був у нашiй родинi дуже невеселий день — розподiл дiдизни. мов чужi, сидiли на ясенових лавах брати й братова, висвiчували одне одного пiдозрiливим оком. правда, бiйки-сварки не було, але та сердечна злагода, що жила колись у дiдовiй оселi, далеко вiдiйшла вiд спадкоємцiв. найбiльше показувала характер братова, хоча й мала на своєму господарствi п'ять десятин, i воли, i корову. але й дiтей було у неї теж немало — аж четверо, i старшiй дочцi вже треба було готувати вiно. дiдова хата дiсталася дядьковi iвану й дядинi явдосi. вони без вiдволоки того ж дня почали зривати з неї блакитнi вiд часу i неба снiпки, а саму хату — пилами розрiзали навпiл. боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище — купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза