Пояснити назву новели камінний хрест(стисло)

Із кінця xix століття провідне місце в літературі посідає тема еміграції українців до америки. нестатки, неможливість заробити на прожиття гнали робітників, селян, інтелігенцію в далекий край. у родині василя стефаника теж постало питання про еміграцію найстаршого сина семена. письменник у цій справі звернувся за порадою до свого товариша мирослава урчана, і той з канади відповів, що закордонне благополуччя показне: у країні економічна криза, сила-силенна безробітних, робітники перебувають у великій нужді. та найгірше живеться інтелігенції — людям совісливим і порядним. поїздку відклали, але думки про причини еміграції не покидали стефаника, адже він був свідком масового від'їзду українців за кордон. у новелі «камінний хрест» стефаник одразу знайомить читача з уже літнім, зігнутим тяжкою роботою селянином-бідняком іваном дідухом, якого по-вуличному прозивали переламаним. від батьків у спадок йому дістався клапоть землі на високому горбі, з якого весняні зливи змивали родючий ґрунт. дідух мав одного коня і візок. «коня запрягав у підруку, сам себе, у », і на обох від страшної напруги жили виступали, як ланцюги із синьої сталі. коли кінь був не в змозі підніматися на той горб, іван сам мішками носив гній на гору. щоб тільки мати шматок чорного хліба, селянин не просто надривається, а мордується на тяжкій роботі. сини і жінка умовили івана дідуха продати своє убоге господарство і виїхати до канади. селянин перестав бути хоч і убогим, але господарем, і він кам'янів від горя, прощаючись з добрими сусі, хатою, піщаним горбом. на той горб він собі «хресток камінний поклав», як покійникові на могилу. іван розуміє, що полишає рідну землю назавжди, і щоб залишити по собі на батьківщині хоч якусь згадку, ставить камінний хрест на горбі, у якому похована його сила, молодість, сподівання на краще життя. під цим хрестом селянин ховав своє серце, свою душу. у багатьох західноукраїнських селах залишилися такі хрести. вони й досі бовваніють на узвишшях, і негода, дощі, вітри не в змозі знищити ці трагічні символи людського горя і недолі. 

Літературне Запоріжжя як складова частина літературно-культурного розвитку - це явище багатогранне і різнопланове. Коли говоримо про літературне Запоріжжя, то перед нами постає барвиста панорама, представлена іменами непересічних літераторів: від кобзарів-ліриків, що закладали підґрунтя нашої духовності, відомих постатей в історії української науки, літератури, культури, які репрезентували наш край наприкінці ХІХ - поч. ХХ ст., до молодих літераторів початку третього тисячоліття, таких несхожих на попередників, які вже встигли по-іншому осмислити сьогодення і своєю творчістю відкрити літературний процес ХХІ ст.: С.Аніщенко, М.Брацило, Г.Вівчар, П.Вольвача та ін.

На розвиток літератури в Запорізькому краї протягом століть впливало чимало чинників як позитивного, так і негативного характеру, в тому числі і географічне положення, як окраїни Росії у ХУІІІ- поч. ХХ ст. з одного боку, і як центру запорізького козацтва - з іншого. “Навіть дореволюційний Олександрівськ (щоправда, суціль зрусифікований) не був байдужим до літератури, - вказував П.Ребро у ст. “На перевалі”. - Згадаймо хоча б поета-футуриста Вадима Баяна (справжнє прізвище Сидоров), який приятелював з В.Маяковським і видав у Петербурзі збірку віршів “Лирический поток” з трьома передмовами - Ігоря Северяніна, Федора Сологуба та Ієроніма Ясинського…

Як відомо, в Олександрівську деякий час жила Дніпрова Чайка, у Бердянську натхненно трудився Трохим Зіньківський, з хутора Веселого Вільнянського району вийшов знаний співець козацтва Андріан Кащенко, з Гуляйполя - Єлисей Карпенко - драматург і актор, з Мелітополя - головний теоретик українського націоналізму Дмитро Донцов, з яким воював Ленін. У тому ж Гуляйполі жив і працював Грицько Кернеренко (Кернер), який писав українською мовою і перекладав Гейне, Пушкіна, Надсона та ін.” (Хортиця, -1994.-№3.-с.7-8). Тут працювали тривалий час фольклористи і етнографи Іван Манжура і Яків Новицький, педагог Микола Корф, поет Микола Філянський.

Объяснение:

Відповідь:

Пояснення:

Вітька Горобець цитатна характеристика Неповних 14 років Вітька — високий, худий, з рідким білявим чубчиком — не міг і хвилини спокійно всидіти на місці. Запальний і рвучкий, швидкий… Він вродився балакучий, як сорока, може годинами безугавно тріскотіти.  Перше хвилювання потроху зникає. До хлопця знову повертається здатність мислити, говорити.  Вітька все кружляє й кружляє між вербами. На ньому нові (сині в смужечку) штани й жовті рипучі черевики. Рукава білої сорочки по-парубочому закачані по лікті. На голові — бокс (таки домучив клятий Левонтій!), білявий чубчик непокірно стовбурчиться.  Хлопцеві так хочеться утнути щось героїчне, щось таке лицарське. Безперечно, на очах у дівчини. Щоб побачила, який він сміливий та відважний.  — Ой, який же ти замурзаний! — сплеснула руками.— І вуха у сажі, герою ти мій сміливий, орлику відважний! Ти, мов той лев, накинувся на вогонь.