1. що мав на увазі і. брюховецький, проголошуючи рівність між козаками? чи дотримав він свого слова? 2. чи правильно вчинив сомко, відмовившись від кирила фури, коли був заарештований і чекав страти?

Брюховецький не дотримав свого слова. звичайно правильно, бо не можна мінати свою смерть, котра тобі призначена богом, на смерть іншої людини.

Російський царат здавна зазіхав на цей «прекрасний, але дикий край». уже петро і розумів, яке значення мало б завоювання каспійського моря і прилеглих до нього земель для воєнної та економічної могутності росії. активні воєнні дії за підкорення всього кавказу ненаситній росії розпочалися 1817 р. й тривали майже півстоліття (до 1864). російська армія була неоднорідною: крім строкових солдатів у неї влилося багато кримінальних злочинців, усіляких авантюристів, хижих шукачів легкої наживи. убивати, грабувати, руйнувати, нищити — стало їхньою професією, органічною потребою, засобом наживи. для офіцерства різних рангів ця війна була доброю нагодою одержувати чини, ордени, монарші милості, багатства. кавказька війна була дуже жорстокою. за наказом командування, озвірілі солдати руйнували аули, грабували майно тубільців, випалювали ліси, витоптували ниви й городи, сади й виноградники. особливо жорстоко розправлялися з «непокірним» місцевим населенням. чоловіків, старих людей убивали, а жінок, дітей, юнаків і дівчат продавали в рабство. наприклад, тільки генерал вельямінов за один лише 1823 рік продав у рабство ногайцям близько двох тисяч полонених кавказців по 150–250 карбованців за кожного. він же утвердив звичай відрубувати голови горцям, за що платив солдатам по десять карбованців за одну, а черепи відправляли до петербурга в академію наук. довгі десятиліття горці відчайдушно захищали свій край, але встояти перед численним і добре озброєним ворогом не мали змоги. нечисленні поселення, які не чинили опору завойовникам (так звані мирні), були пограбовані також, а їхні мешканці перетворені в напіврабів, проте й серед них убито чимало. на «звільнених» землях царі селили «надійних людей»: росіян, козаків, «героїв» та інвалідів цієї війни, усіляких злочинців і приблуд. найплодючіші землі дарувалися російським дворянам.

На одній лісовій галявині росла собі маленька жовта Кульбабка. До Кульбабки за смачним нектаром прилітали різні комашки: метелики, бджілки, джмелики. І Кульбабці дуже подобалось дивитися як вони літають високо в небі. „Ось би мені так колись політати, високо-високо, як метелик...” мріяла собі Кульбабка. А її сестрички квіточки тільки з неї сміялися: „Як же ти полетиш? Ти ж квітка, ми квіти не ходимо і не літаємо, а ростем, міцно тримаємось корінням до землі”. Та кульбабка не зважала і продовжувала мріяти...

А чутки про дивну мрію Кульбабки дійшли до лісової Феї. І лісова фея вирішила здійснити мрію кульбабки. Фея прилетіла до кульбабки, сіла на її ніжні жовті пелюсточки і запитала: „Чи це правда, Кульбабко, що ти мрієш літати?”. „Правда, – несміливо відповіла квіточка, – це моя найбільша мрія”. „Я можу здійснити твою мрію, – сказала лісова Фея, – але для того, щоб полетіти тобі доведеться спочатку померти...”. „Померти? Як це померти?”, здивувалась кульбабка. А лісова фея пояснила: „Твій гарний жовтий зів’яне, засохне, але на його місці розквітне нова квітка, біла і пухнаста, як твоя душа.” Кульбабка задумалась на хвилинку, а тоді відповіла: „Добре, я згідна”.

І справді ще до вечора гарна жовта квітка зів’яла, але наступного дня кульбабка розквітнула новою квіткою: кругленькою, білою і пухнастою. А коли подув легенький вітерець, Кульбабка полетіла маленькими пушинками „Ой як гарно, я лечу-у-у-у...”, тішилась кульбабка, джмелі і метелики тільки дивувались. А там де падали білі пухнастики виростали нові кульбабки, які вміли літати.