Яка ідея, тема і основна думка вірша "біла лелека: птах, який має чорниу знак на білому"?

Тема: розповідь ро лелеку про походження назви птаха у різних народів за ознакою та про спостереження людей за цим птахом мета: лелека як і людина має своє життя свої турботи клопоти радість і горе ідея: уславлення любові до природи зокрема до лелеки дбайливе ставлення до усього живого

прометей — герой давньогрецького міфу. до образу прометея зверталися багато митців різних епох і народів. цей герой неухильно виконує своє призначення задля щастя людства, стаючи символом нескореності, героїзму, майже надлюдської мужності.

образ героя-вогненосця, який не підкорився волі богів, використовували славнозвісні есхіл, гете, байрон, а також великі українські поети тарас шевченко, леся українка, іван франко, андрій малишко. наприклад, леся українка звертається до тих, кому небайдужа доля народу, говорячи: "брати мої, нащадки прометея". волелюбні революційні прагнення великого кобзаря також уособлені в образі прометея: поема "кавказ" досьогодні є геніальним прикладом утілення відомого образу.

талановитого українського митця андрія малишка теж надихнув образ прометея. поет створив хвилюючу поему, де розказано про героїчну долю радянського солдата та про самопожертву селян, які намагалися вкрити його від фашистів.

задум поеми "прометей" виник в уяві поета в самий розпал війни. андрію малишку розповіли про солдата-розвідника, який був родом зі смоленщини. цього солдата, важко пораненого, сховали в себе українські селяни, однак, незважаючи на всі намагання, хлопець усе ж потрапив до рук гітлерівців. загарбники довго допитували селян, погрожуючи смертю, але ніхто не видав росіянина. щоб урятувати добрих людей від загибелі, боєць признався, хто він є. фашисти прив'язали розвідника до дерева й спалили його, а селян погнали в неволю. цей випадок схвилював андрія малишка до глибини душі. подвиг солдата та його духовна близькість з українським народом вразили поета. цей розвідник здавався людиною прометеївської сили духу.

поема "прометей" — приклад епічного твору. залишивши почуту розповідь майже без змін, андрій малишко наповнив її тонким психологізмом, високою патетикою та героїчним пафосом. після тяжкого бою селянський хлопчик знаходить важко пораненого молодого солдата. українські селяни надали йому , забинтували груди та поклали його на сіно в стодолі. опритомнівши, боєць звертається зі словами глибокої вдячності до хазяйки, яка доглядала його, називаючи цю жінку матір'ю. уже з перших сторінок поеми ми бачимо, що молодому воїнові притаманні найкращі людські риси: ніжність, вдячність, простота почуттів. одного разу, гортаючи сторінки шевченківського "кобзаря", хлопець відчув неабиякий інтерес до образу прометея. у баченні бійця славетний герой міфу постає як символ самовідданості, чесності, мужності. і солдата, і хлопчика, з яким він потоваришував, дуже вразила сміливість прометея протистояти богам. навіть уві сні вони бачать "прометея зоряні очі".

фінал поеми трагічний. фашисти знаходять бійця. на майдані, під дулами німецьких автоматів, жоден із селян не розкриває таємниці юнака, називаючи його своїм. та боєць розуміє, що більше чекати не можна: кати не пробачать людям непокори й знищать їх. беручи провину на себе, хлопець вигукує: "стріляй! розвідник я! солдат! "

андрій малишко з глибокою печаллю розмірковує над долею смоленського юнака. поет, користуючись літературним засобом авторського відступу, каже про те, що молодим рукам солдата треба було б трудитися, а тепло серця віддати коханій. жорстока страта розвідника приголомшила селян. лише бринять, мов луна, в їхній пам'яті останні слова — слова солдатського заповіту:

дивіться, люди, по мені,

устануть інші в пломені.

ставайте й ви в трудні походи,

не вип'ють прокляті заброди

живущу кров мою.

у цих словах немає й тіні розпачу, жалю, страху. солдат вірить, що справа, за яку він віддає своє молоде життя, переможе. тому прометеєві не страшно померти.

андрій малишко старанно підкреслює, що герой його поеми — не тільки хоробрий воїн, а й ніжний син, вірний товариш, людина-гуманіст. саме таким — простим, лагідним, дещо сором'язливим, сповненим жаги до життя — міг бути полум'яний герой вічного міфу — титан прометей.

Проблеми забування своїх коренів, цурання національної приналежності, рідного краю, культури, мови хвилювала багатьох українських письменників. до цих проблем не залишився байдужим і микола вороний. свої роздуми над долею рідного краю і тих, хто від нього відцурався, хто забув мамину колискову, зневажив батьківські напуття, соромиться рідної мови і звичаїв, письменник втілив у чудовій поемі «євшан-зілля».  взявши за основу давню українську легенду, микола вороний творчо її осмислив і створив оригінальний твір з глибоким філософським змістом, твір, який є актуальним і через сто з лишнім років після його написання, і, як не прикро, не втрачає злободенності в наш час.  микола вороний створив своєрідне обрамлення народній легенді: розпочав вступом, де зауважив, що в цій легенді «між рядками слів таїться якесь пророкування, яке  надію,  певну віру в ідеали  тим, котрі вже край свій рідний  зацурали, і закінчив поему власними роздумами, у яких провів паралель між героєм легенди — ханським сином і долею україни.  так, справді, доля нашої землі нагадує долю хана, сина якого взяли в полон і завезли на чужину. як і ханський син, численні українці забули про рідний край, і звикли «край чужий, чужі звичаї, як за рідні уважати». але якщо в половецького хлопця так склалася доля, що він опинився далеко на чужині, де не чув рідної мови, не бачив рідних людей, то, на жаль, у нас все по-іншому. скільки українців, живучи у своїй  рідній країні, не вважають себе українцями! скільки не вважають українську мову рідною! скільки людей переймають чужі звичаї, забуваючи про свої! на жаль, таких безбатченків дуже багато. можливо, вони й не винні в тому, що не відчувають приналежності до української нацїї, адже не одне століття в нашій країні проводилася політика русифікації! але сьогодні, коли триває розбудова нашої держави, чому вони так вперто ігнорують усе, що пов'язано зі словами «український», «національний» ! якби вони хоч трохи розкрилися назустріч! але вони, як ханський син в поемі вороного, перебувають у забутті  і як микола вороний у своїй поемі, я хочу спитати, може, хтось дасть відповідь на це питання хоч через сто років після його виникнення:   де ж того євиїану взяти,  того зілля-привороту.  що на певний шлях направить, —  шлях у край свій повороту? !