Твір-роздум на тему "чим для мене є рідна земля і як її треба любити? "

Рідна земля, батьківщина, рідний як гордо звучать ці слова із вуст справжнього громадянина свої країни, патрі   я часто задумуюсь над тим, чим насправді для мене є мій рідний край: колискою, де зросла і де проходять мої роки, чи це спадок, який дістався мені від предків? я знаю точно: для мене рідна земля - місце, де я можу знайти спокій душі і підтримку.  чи люблю я свій рідний край? так, звичайно! ця любов особлива, трепетна і чиста, сов джерельна вода, адже свій початок вона бере з мого серця,вона в моїй крові, нею мене збагачувала мати годуючи своїм молоком. любіть рідний край, шануйте  його! ніхто не знає що може статися завтра, куди занесуть нас крила долі. цінуйте кожну мить проведену на своїй батьківщині адже вона в нас одна.

Полонені німці зводили житловий квартал з любов’ю і розпачем. початку вони боялися, не любили цей народ, а коли звівся , стали по-доброму, старанно приладнувати цеглинку до цеглинки.
навесні фрідріх скопав грядку й посадив нагідки. як тільки він пішов, ми, діти, розорили все те, ще й хрестик із прутків поставили. місто давно не сердилося на німців, удови навіть жаліли, приколи дещо з одягу, їжу.
фрідріх часто показував фотокартку двох чепурних дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, але ми все одно його дратували, кидали в нього грудки землі. під осінь фрідріх страшно кашляв. охоронець пригощав його цигаркою і дозволяв лежати під стіною. німець робив понад вікнами другого поверху прикраси із цегли — сонця і квіти, самотні жінки подовгу стояли і роздивлялися їх.
одного разу фрідріха знайшли повішеним біля стіни барака, його поховали за містом, не насипавши навіть горба.
восени ми перейшли в новий дім. якось посеред грудня я сиділа а вікні й побачила велику жовтогарячу квітку, що розцвіла на клумбі, незважаючи на перший сніжок. я кинулась туди, простягла руку відсмикнула — поряд стояв зв’язаний нами хрест.
минуло півстоліття. за цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла підлога. якось син прибивав поличку до стіни. дриль шурхнув у якийсь отвір. там лежала рукавиця, а в ній — фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. дівчатка дивилися на нас і ніби запитували: "ви не знаєте, де наш тато? "війна — жорстока річ. від неї постраждали мільйони людей. причому не лише ті, що захищалися, а й ті, що нападали. ми не можемо знати, чи усвідомив фрідріх свою провину перед нашим народом, але напевне, що спокутував. діти ненавиділи полонених німців за те зло, що принесли вони на нашу землю. дорослі, жінки були більш милосердними, можливо, розуміючи, що багато вояків потрапили на фронт і не зі своєї волі. у кожному разі, двоє дівчаток — дочок фрідріха — ні в чому не винні. та деталь, що будинок простояв пів-віку без ремонту, був теплий і затишний, говорить: для людини більш природними є мирна праця, будування, аніж війна й руйнування.

У гості до Череваня, грошовитого пана із козацтва, приїздять його старий знайомий паволоцький полковник Шрам із сином Петром. Так вийшло, що після Хмельниччини бравий козарлюга Шрам став попом. Але знову почалися в Україні негаразди, і Шрама обрали полковником. Тому Шрам одночасно був і панотцем і полковником. За обідом з’ясувалось, що Шрам їде в Переяслав до Сомка, бо хоче підтримати його в боротьбі за гетьманство.

Поки чоловіки розмовляли, Петро познайомився з Череванихою та її дочкою Лесею. Закохався козак, але виявилося, що Леся вже майже Черевані разом із Шрамками їдуть до Києва. У місті на Лесю задивляється здоровенний козак, що разом зі своїм побратимом наздогнав карету з жінками. Запорожці розмовляють про красу дівчини, і велетень обіцяє викрасти Лесю.

Скоро Петро дізнався, що красуня Леся за Сомка. Та не про це зараз розмовляють старий Шрам й Сомко, що зустрілися в Києві. Переживає полковник Шрам за Україну та її єдність, а Сомко заспокоює його, говорячи, що вся старшина від Самари до Глухова зве його гетьманом і присяглася слухати його. Раптом під вікном почулося: «Тугу-тугу!» — так віталися запорожці. До хати зайшов Кирило Тур, той самий козарлюга, що збирався викрасти Лесю. Пообіцяв він це й зараз.

До півночі хропіли вже всі козаки. Не спав один Петро Шраменко. Раптом почув — тупотять коні. Поки роздумував Петро, що робити, знову почувся кінський тупіт. Це Кирило Тур таки викрав дівчину. Петро кинувся за ним рятувати Лесю. Наздогнав Шраменко викрадачів і розпочався «козацький герць». Закінчився він тим, що обидва супротивники одночасно вдарили один одного шаблями в груди.

Коли приїхала погоня, то Сомко першим ділом кинувся до Тура. Леся почула слова Сомка, що молода знайдеться й друга, а от Кирила Тура другого не буде, і навік відвернулося її серце від Сомка. Вилікувати Тура взялися запорожці, а Петра — Череваниха, мати Лесі. Поки хлопець одужував, сиділа біля нього Леся. Зрозуміла дівчина, що «Сомко козак не до любощів», та пізно було.

Тим часом прийшла звістка, що до Переяслава прибувають воєводи від царя. Шрам із сином вирішили їхати до Сомка, а Черевань із сім’єю — до жінчиного брата, Гвинтовки, під Ніжень. Дорогою Сомко почув, що багато полковників перейшли на бік Іванця Брюховецького, і тепер він володіє Україною по самі Ромни, має велику царську ласку та прихильність.