Любая летературная сказка рисунок план

колобок

1.появление

2.побег

3.знакомство с животными

4.смерть от лисы

 

Свою Україну любіть,

Любіть її…

Т. Г. Шевченка

Кожна людина з любов’ю й трепетом згадує місце, де народилася, де минуло дитинство. Мальовничу природу України, її людей Тарас Шевченко сприйняв і полюбив іще змалечку, бо й сам був частинкою цього світу, згодом образ України постав у його творчості.

Поет дав себе розіп’яти за народ та Україну, як сам Христос; він карався, мучився, але не каявся, хоча знав, що може воскреснути хіба що його дух, а воскреслий дух воскресить й Україну.

…Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні…

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять лукаві…

Тарас не може спокійно дивитися на те, як пани “народ у ярма запрягли”, він помічає, як його квітуча Україна – “рай тихий” – порожніє, бо довкола свавілля, знущання, невеселі картини:

Ой три шляхи широкії до купи зійшлися,

На чужину з України брати розійшлися…

У поемі “Сон” Україну показано великомученицею, яку царі розіп’яли на хресті:

Це той Перший, що розпинав

Нашу Україну.

А Вторая доконала

Вдову сиротину.

Тарас Шевченко намагається розбудити свій народ, здатний до праці, до пісні, до боротьби. Голос потоптаної людської гідності, сила непокори, що не раз переходить у прокляття – все клекоче, все скипілося в художню цілісність поетичної сровіді, від початку до кінця пройнятої вогнем найсильнішого почуття:

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що прокляну святого Бога,

За неї душу погублю!

Він будив приспану націю, запалював нові вогні, кидав палкі гасла до боротьби за Україну; любов до всього рідного, українського супроводжувала його й у творчості, і в повсякденному житті. Поет прекрасно знав історію України, знав причину занепаду рідного народу, знав його ворогів, тому він так пристрасно заповідав усім, хто народився на цій землі:

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во врем’я люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть…

І хоч тяжко, але все ж таки справджується найсокровенніша надія та ння України.

Є в Україні Чернеча гора, котру знає весь світ, з якої видно весь світ. Є зелена круча над Дніпром у Каневі, освячена полум’яним “Заповітом”, що нарешті повернувся до народу з тяжкого застійного небуття, і найменша грудка цієї землі священна для кожного свідомого українця, бо це земля з могили Тараса й над нею здіймається солов’їна пісня України, як живий дух Поета.

Объяснение:

Если нужно не большое могучто-то другое придк

мать

Полонені німці зводили житловий квартал з любов’ю і розпачем. початку вони боялися, не любили цей народ, а коли звівся , стали по-доброму, старанно приладнувати цеглинку до цеглинки.
навесні фрідріх скопав грядку й посадив нагідки. як тільки він пішов, ми, діти, розорили все те, ще й хрестик із прутків поставили. місто давно не сердилося на німців, удови навіть жаліли, приколи дещо з одягу, їжу.
фрідріх часто показував фотокартку двох чепурних дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, але ми все одно його дратували, кидали в нього грудки землі. під осінь фрідріх страшно кашляв. охоронець пригощав його цигаркою і дозволяв лежати під стіною. німець робив понад вікнами другого поверху прикраси із цегли — сонця і квіти, самотні жінки подовгу стояли і роздивлялися їх.
одного разу фрідріха знайшли повішеним біля стіни барака, його поховали за містом, не насипавши навіть горба.
восени ми перейшли в новий дім. якось посеред грудня я сиділа а вікні й побачила велику жовтогарячу квітку, що розцвіла на клумбі, незважаючи на перший сніжок. я кинулась туди, простягла руку відсмикнула — поряд стояв зв’язаний нами хрест.
минуло півстоліття. за цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла підлога. якось син прибивав поличку до стіни. дриль шурхнув у якийсь отвір. там лежала рукавиця, а в ній — фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. дівчатка дивилися на нас і ніби запитували: "ви не знаєте, де наш тато? "війна — жорстока річ. від неї постраждали мільйони людей. причому не лише ті, що захищалися, а й ті, що нападали. ми не можемо знати, чи усвідомив фрідріх свою провину перед нашим народом, але напевне, що спокутував. діти ненавиділи полонених німців за те зло, що принесли вони на нашу землю. дорослі, жінки були більш милосердними, можливо, розуміючи, що багато вояків потрапили на фронт і не зі своєї волі. у кожному разі, двоє дівчаток — дочок фрідріха — ні в чому не винні. та деталь, що будинок простояв пів-віку без ремонту, був теплий і затишний, говорить: для людини більш природними є мирна праця, будування, аніж війна й руйнування.