Скласти твір чому розум сильнийший за силу

я щитаю що розум сильнiший за силу.тому що розум магутнiший,а сила вона   i е сила.з розумом ти можешь отримати роботу,освiту,а з силою ти можешь тiльки пiдняти щось. також   розум - це твоi знання та сила знаннiв.а сила - це не розум не знання.розум потрiбнэ нам усьому.а сила   тiльки щось пiдняти.

Театр, у якому своє призначення людина обирає сам. Люди - основа світу, як актори є основою будь-якого театру. Вони - реальне втілення нереальних ідей, які до тією дещицею сумасбродам, що пишуть сценарії і втілюють їх у сцені. Однак будь-яке, навіть найбільш геніальний сценарій неспроможна від, критися світу, і тут жоден актор не покаже себе ролі, якщо його режисера. Від режисера залежить доля спектаклю, його успішність чи неуспіх. Адже глядачеві потрібно видовище, й глядач байдужа до того що, яких праць стоїть показати це видовище. Режисер повинен вірити у той ідею, яка висунуто в сценарії. Режисер ні жодної хвилини сумніватися у успіху спектаклю. Від позиції режисера залежить настрій акторів. Режисер повинен усвідомлювати ту відповідальність, що лежить у ньому за поставлене ним дійство. Бо те, що він створить, побачить жодна людина, й у витворі має почерпнуться людиною лише добро, лише людинолюбство, лише віра. Бо інакше режисер стане воспевателем царства пітьми, що й так поглинуло свідомість життя й глядача. Не буде важко стати однією з тих, хто закликає вбити, але справжня від прийняття цього заслуга у цьому, щоб стати променем добра в царстві пітьми. Це - складно, це - важко, але нинішнього життя, від цього не можна відступати. Будь-який сценарій, будь-яке твір, навіть саме звичне і традиційне, може зазвучати зовсім інакше, зовсім нове від цього бачення, що передбачає в режисера. І дуже навіть найжорстокіше може відкритися до світу інакше, викликаючи страждання. Це - пряма залежність від гуманності режисера. Успіх театру залежить від бажання глядача туди йти. Самобытность людства із метою, будучи піддавався впливу злих сил, на добро, до світла. Якщо ж у цьому театрі ще буде багато світла, багато сонця, люди приходити, й у буде заслуга насамперед режисера, Навколо людей занадто багато пітьми - це трагедія життя. З цією вже звикли, з цим дозволяють собі. Це страшно, але ці - факт життя. Дуже важко, споглядаючи довкіл себе таке, залишатися таким, яким повинен бути людина, який приносить самі у цей світ світло, творить Красу. Знаючи пристрасть людей до видовищ, режисер повинен показувати лише результат того, чого повинні прагнути люди: досконалості, красі, естетичності і гуманності. Свідомість цього року має прийти пізнання. Багато чого треба осмислити: теорію естетики, і гуманності, щоб взяти практичне прояв злих ідей, щоб відкинути від своєї свідомості. І ще потрібне бажання прийняти те, що ближчий за духом. А вибір цей який завжди, на жаль, правильний. Від цього, у театрі життя дуже гостра нестача світла - режисери найчастіше вибирають шлях, прокладений мисливцями до легкої наживи, які гребують нічим, щоб догодити своє марнославство. Прагнення ідеалу породжує натхнення. Натхнений людина прекрасний. Для натхнення потрібна їжа, якої знов-таки на театрі бракує. І режисер повинен шукати шляху, якими йдуть музи, йде натхнення. І, знайшовши був цей шлях, твердо стати нею. Ёся життя - це пошук. Для режисера пошук цей у пізнанні себе, розуміння світу. Результат - сповідь, що втілюють актори на сцені, крик душі, якого майже бачить. Та й чи потрібно режисеру боготворіння? Здається, немає. Справжній режисер віддає усе, що він має, щось вимагаючи замість, - свого роду абсолютний егоїзм. Мазепа докладає душу, показуючи її розуміння на певних етапах життєвого процесу, різними утіленнями. До абсолютному не можна прийти, осягнувши лише філософські вчення. Це має бути зрозуміло і прийнято через проходження шляху творчого процесу, який суто індивідуальний, навіть інтимний. Це - привілей творчій особистості. Життя вічного пошуку - вибір одиниць, які прирікають себе нерозуміння з боку навколишніх лісів і від імені цієї на духовне самотність. Істинний творець приймає це життя як єдино прийнятну форму буття. Самотність - доля великих, проте бути самотнім боляче. Важко, бачачи нерозуміння, залишатися вірним свою ідею. Але й цю біль справжній творець повинен переступити. Йти крізь ці досконалості й дарувати досконалість світу - ось суть життя справжнього режисера. Роль режисера найважча з усіх у театрі життя. Найскладніша, проте сама доленосна. Я дуже хотіла мати таку долю, проте залежить це, звісно, немає від мене. Отож однозначно сказати про роль тут не можу, та й доки маю цього морального права: людина має досягти певних рівнів, щоб заявляти про роль. Однозначно можу сказати лише те, що її б щаслива подарувати світу трішки світла, добра. Чи була щаслива дати можливість радіти життя іншим. Чи була щаслива «змазати фарбою карту буднів», фарбою яскравою, кольору Сонця, кольору листя, кольору життя. І була щаслива сказати: «Слава тобі, невтішна біль...», щось вимагаючи замість.

Мужньо й гідно поводився в полоні Максим Беркут. Понад усе для хлопця була воля. Хлопець каже Тугарові Вовку, що життя в неволі нічого не варте. Максим тяжко переживає те, що трапилося з його рідною Тухлею. Важкі ланцюги "тиснуть його, мов залізні, холодні гадюки", "висисають усю силу з його тіла, всі думки з його мізку". Максим ігає, як горить його рідне селище. З радістю сприймає хлопець повідомлення про те, що монголи оточені тухольцями. Молодий Беркут із гідністю справжнього патріота відповідає, що краяни будуть битися до останнього, але не пустять ворога в гори. Максим ніколи не стане рятувати своє життя ціною зради. Автор засуджує вчинок Тугара Вовка, який пропонує Захарові Беркуту зберегти життя сина ціною того, щоб тухольці випустили оточених монголів із долини. Нелегко старому Захарові було прийняти вірне рішення. Звичайно, перемагають громадянські й патріотичні почуття. "Міняти одного хлопця за руїну наших сусідів, це була б ганьба, була б зрада", — ось так вирішує Захар Беркут. Зрозуміло, що Максим підтримав би подібне рішення. Хіба можна спокійно жити на білому світі, знаючи, що через твою свободу постраждали безвинні люди?
Іван Франко зобразив у повісті "Захар Беркут" людей честі та зрадників рідної землі. Письменник засуджує підступні вчинки Тугара Вовка як найтяжчий, непрощенний гріх. Захоплення автора викликають Максим та Захар Беркути, Миро слава. Цим людям притаманні найкращі риси: чесність, мужність, порядність, почуття власної гідності, щира любов до своєї землі. Кожним рядком свого твору Іван Франко стверджує, що любов до рідного народу, до Батьківщини є най вищою чеснотою, якої може досягти людина.