Вислови міркування, чи можна вчинок марусі богуслаки назвати подвигом

Дума про марусю богуславку — це твір водночас і про історичні події,  складний вибір. текст думи не оповідає про це, але ми можемо припустити, що її вчинок маруся буде покарана турецьким ханом, коли все розкриється.    і ще одне. я кілька разів перечитав цю думу, перш ніж побав одну важливу, як на мене, деталь: «…у тій-то темниці пробувало сімсот козаків бідних невольників». сімсот. я так яскраво уявляв собі, як сумнівалася дівчина, вчинок небезпечний для неї самої, але ж те добро, яке вона зробить… тепер я  починаю сумніватися і сам: чи правий я, коли домислюю і вигадую собі внутрішні сумніви. навряд чи вони були, як тепер мені здасться. у нашому сучасному житті, на щастя, нам не знайомі такі проблеми, такі ситуації, вибір такого порядку. навіть у мирний час ми відчуваємо щось таке невимовне, що можна  назвати «голосом роду» або «голосом крові». імовірно, щось подібне лунало в душі марусі, коли вона визволяла невільників, називаючи їх «братами». сумніваєтесь ви? навряд. навряд чи в такій ситуації можна бути невпевненим у правильності своїх дій. проблема вибору? проблема обов’язку, морального, внутрішнього. безумовно, так.символічно, що описані події відбуваються на великдень. а ще, як не дивно вчинок марусі не виглядає «героїчним». не шокує, не дивує, як усе героїчне. а видається природнім, це знайоме, мабуть, кожному читачеві. напевно, це символізує той самий «голос крові». і маруся не повертається додому разом з визволеними, вона навіть просить батьків, щоб не викупляли її з неволі: бо вже я потурчилась, побусурмениласьдля роскоші турецької, для лакомства нещасного! і я бачу в цьому не душевну силу усвідомити це, адже усвідомити про себе шось подібне, мабуть, непросто, і не відсутність душевної сили повернутись, втекти, кудись. у цьому, як на мене, трагедія людини. дивно, що, говорячи про цю думу, найчастіше тільки підкреслюють сміливий, гідний поваги вчинок дівчини, не  звертають уваги на її особисту трагедію. відірваність від власної землі і нашу, якась приреченість жити в іншій вірі, на чужій землі… ми не можемо цього зрозуміти через нетиповість ситуації для сучасності. ми можемо хіба уявляти, що відчуває людина на місці марусі. але навіть уявляти такого не хочеться. і це -другий вибір. мабуть, складніший, ніж перший. шкода, що його  помічають, не звертають увагу на нього, не аналізують.

«мені однаково, чи буду…» аналіз аналіз вірша «мені однаково, чи буду…» — тема, ідея, віршовий розмір, жанр, художні засоби та інші питання розкриті в цій статті. «мені однаково» — вірш тараса шевченка, написаний 17-19 травня 1847 у санкт-петербурзі і входить до циклу «в казематі». «мені однаково, чи буду…» аналіз рік написання: 1847 літературний рід: лірика. жанр «мені однаково»: ліричний вірш (медитація). вид лірики: громадянська (медитативна). провідний мотив: патріотичні почуття відповідальності за батьків­щину. віршовий розмір «мені однаково» — ямб. тема «мені однаково»: відтворення почуття громадянської мужності, духовної стійкості і незламності, відданості батьківщині й народові, роздум поета над важкою долею власного рідного краю. ідея «мені однаково»: віра письменника у неминучість повалення царського гніту, відродження україни. основна думка: т. шевченко не байдужий до страждань українців, до їх майбутнього; осмислення своєї недолі як частки страждань уярмленого народу. художні засоби «мені однаково, чи буду…» епітети — люди злії, лукавії, славній україні, окраденую (україну), метафора — злії люди україну присплять, оксиморон — малого сліду не покину // на нашій славній україні, на нашій — не своїй землі композиція «мені однаково, чи буду…» вірш можна поділити на дві частини: 18 рядків — перша частина, 5 рядків — друга. побудований твір на протиставленні, функцією зв’язку й протиставлення між частинами наділений сполучник та. «мені однаково, чи буду…» ідейно-художній аналіз сумна доля чекає ліричного героя. він скоріш за все засуджений на висилання до сибіру. але особисті страждання страждання не лякають його. митцеві не страшно й бути забутим людьми. трагічне його невільницьке і сирітське минуле привчили його до страждань і забуття. сумна доля чекає в’язня: все, що задумав написати, згине разом із ним. герой уважає, що зроблено дуже мало для славної україни; щоб залишитися у пам’яті народній, слід зробити більше. не будуть нащадки згадувати у молитвах, але й це не головне. а головне, що трагічна доля чекає україну. її грабують безжальні пани, вони душать її волю, її намагання стати щасливою. як справжній патріот саме через це найбільш карається поет. у творі ми бачимо, як невідступно мучила шевченка думка про загрозу відродженню україни, якщо російські самодержці присплять національну свідомість українців і викоринять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: як україну злії люди присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять. ось що для шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! він без болю зізнається: чи хто згадає, чи забуде мене в снігу на чужині — однаковісінько мені. але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної україни: «мені однаково, чи буду я жить в україні, чи ні». для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі: «на нашій — не своїй землі». та перед цими рядками є й інші: «на нашій славній україні». з одного боку, україна славна і наша, а з іншого — все таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить. саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї батьківщини, але наразі відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду». умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не полише на україні і що його «не пом’яне батько з сином». ці запевнення поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть,— все це для того, щоб наголосити: шевченкові, звісно, не однаково. вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків: та не однаково мені, як україну злії люде присплять, лукаві, і в огні її, окраденую збудять… ох, не однаково мені. у цих рядках кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість у час її оновлення та відродження. тому з повним правом можна вважати поезію «мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.

На мою думку, на виховання дитини дуже позначається вплив . у творі "шпага славка беркути" це добре видно. юлько, який виховувався у благополучній сім'ї, мав гарні відносини з матір'ю, виріс дуже розбещеним та невихованим хлопчиком. не зважаючи на добрі відносини славка до юлька, юлько ненавидів славка беркуту. на це не було ніяких підстав. славко завжди своєму другові. одного разу славко піддався у турніри по шахматам юлькові. після хвороби юлько ващук згубив, граючись у снігу, шапку, і славко, як гарний друг, віддав юльку свою. здавалось би, на згевагу та ненависть не було підстав, але юлько не зважав на це. славко беркута мав гарні відносини з свохм : друзями, батьками, зі свохм тренером. цей влив і, на відміну від юлька, зробив славка мужнім і водночас хорошою людиною. славко хворів важкою хворобою, алк він зміг її подолати завдяки своїм друзям, батькам. наколишнє впливає н людину по-різному, особливо на виховання дітей. воно дуже важливе для кожного з нас. навколо дитини позначається, як і у його відношенню до рідних та близькиц людец, так і на поставу дитини в суспільстві. важливо пам'ятати і те, що суспільство для кожної людини відіграж великк що, і не варто зневажати цим.