Степан радченко- неординарний образ української інтелігентності (за романом в.підмогильного "місто" )

степан радченко не є класичним буржуазним інтелігентом. він походить з села, має пролетарське походження. але він швидко забуває про нього, коли опиняється в місті, скоро він вже зовсім не планує повернутись для работи на селі. навіть університет мало цікавить степана, коли він починає заробляти гроші лекціями та починає зістрічатись з дівчиною зоською. всі старі зв'язки з селом він обриває. степан є неординарним образом через свою темну особистість, брудні поривання. його не можна називати позитивним образом. підмогильний зобразив нетипового інтелігента.

Новела "Сойчине крило" належить до пізньої прози І. Франка. До твору подано підзаголовок "Із записок відлюдька". Проблематика цієї новели має екзистенційний характер, бо автор порушує не просто проблему нещасної любові чи невдалого життя героїв, а проблему людського буття взагалі. Хома — Массіно стає відлюдьком, свідомо відмежувавшись від людей, заховавшись за витворами культури. Він трагічно смакує своє одинацтво, із захватом думає про те, що в нього є окреме, інше життя, про яке ніхто не здогадується. У кабінеті "відлюдька" "зо стін глядять артистично виконані портрети великих майстрів у штуці життя: Гете, Емерсона, Рескіна". Життєвим кредо Хоми стає "Жити для себе самого, з самим собою, самому в собі!" Це ніби втеча від самого себе, створення ілюзорного світу, плекання власного зовні спокійного самотнього життя, але життя без мети і, слід гадати, без майбутнього. Така позиція героя є свідомою, але ж це самообман. Невипадково в новелі зображено передноворічний час, що виступає як символ змін. Власне, через кілька годин Хома хоче остаточно позбутися своїх спогадів, що все одно бентежать душу, хоч і намагається він організувати своє життя за принципом "артиста життя" (за філософією Епікура, "Мудрий є артист життя", тобто світ, з якого вилучено страждання, є атараксією — душевним спокоєм, якого може досягти мудрець). Так само тікає від себе й Манюня, від свого справжнього кохання, з тихого лісу у вир життя злочинницького світу. Тікає, бо, на її думку, не вірить у її кохання Мессіно, не відповідає саме так, як вона відчуває. Хоч, швидше за все, вони не чують один одного, а прислухаються до себе, до своїх поривів.

Фантастичний твір Олександра Бєляєва «Голова професора Доуеля» сталв моєю улюбленою книгою після того, як я занурився в його атмосферу. У творі одна незвичайна подія слідує за іншою, ще більш дивною. Неймовірні експерименти, які проводяться вченим, описані так, що стаєш переконаним в можливості їх реального втілення. Саме тому Бєляєв для мене є найкращим російським письменником-фантастом. Я читав багато його творів, але саме цей все одно залишається улюбленим.

Дивно, що головним героєм роману є не людина, а тільки її частина – голова, як це і заявлено в назві твору. Професор Доуель – великий вчений, який ставить наукові експерименти. У нього був помічник, Керн, який не побоявся обернути смерть Доуеля собі на руку. Керн зробив операцію і відділив голову професора від тіла.

З цього моменту голова була поміщена в прозору колбу і опинилася в повній владі злого вченого. Професор був змушений допомагати своєму колишньому союзнику, а тепер ворогові, в його нових експериментах по відділенню голів і пристрої їх життя без тіла.

Керн бажав прославитися, присвоївши собі досягнення іншої людини, але за щасливим збігом обставин йому це не вдалося. Знайшлися люди, готові викрити брехуна і відкрити істину, незважаючи на всі труднощі. Так Керн був виведений на чисту воду, і правда восторжествувала, хоча це призвело до великої жертви. Позбавляючись від доказів, Керн, за до препаратів, змінив до невпізнанності голову професора Доуеля, від цього вона загинула.

Мені здається, що цей, з одного боку, розважальний роман з фантастичним сюжетом можна читати, щоб відпочити і розслабитися, але, з іншого боку, він ненав’язливо вчить однієї простої істини: правда завжди переможе.