Тлумачення вислову говорив мені в лісі струмок

Говорив мені в лісі струмок - тобто струмок шумів ніби розмовляє

    пройдуть роки. життя героїв складеться по-різному.   дядько чепіжний впаде у одну з ям, які викопував для звірів. він теж буде немічний і , можливо, почне співчувати старому вовкові. настануть спокійні дні для сіроманця, він житиме у сашка. сусіди, бачачи лагідний характер вовка, перестануть боятися його. галя стане ветеринаром. вона залишиться працювати у рідному селі. лікуватиме хворих тварин.     сашко вивчиться на лісника. здійсниться його мрія. він зі своїм сіроманцем стане надійним захисником і охоронцем лісу.           вірність сіроманця особливо вразила галю. адже, дотепер вона, мабуть, мало уваги приділяла братам нашим меншим. тваринам, лікувати їх – це стало мрією дівчини. події з другом схвилювали й сашка. оберігати лісових мешканців від дядьків, похожих на чепіжного, є справою дуже відповідальною і потрібною.       а сіроманця батьки сашка поселили в просторій  буді   біля сараю. навіть сусід майструвати житло для вовка. батьки хлопця звикли до нового мешканця свого двору. згодом, бачачи лагідний норов вовка, його перестали боятись односельці.      тільки чепіжний недобре поглядав у сторону сіроманця. продовжував ставити підступні пастки на тварин. але одного дня прийшла тривожна звістка: в лісі дядько впав у одну із своїх ям. односельці дружно прийшли на . усі співчували, проте багато з них бажали, щоб   нещастя стало наукою для дядька чепіжного.      після закінчення школи пройшло декілька років. мрії друзів здійснилися. вони повернулися в рідне село. галина михайлівна працює тут ветеринаром. вона лікує хворих тварин, дає мудрі поради односельцям. прикра пригода, що трапилася колись, вплинула на дядька чепіжного. він перестав полювати на безпорадних лісових мешканців. олександр олександрович став лісником. тепер він часто обходить своє лісове   господарство. а є його вірний сіроманець …   

Мої роздуми над твором в. дрозда «білий кінь шептало». « вітру довго не пробіжиш і розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись в душі вільнім, аніж бути скореним насправжки». з точки зору композиції, логічніше було почати твір якимось вступом, можливо, розповіддю про біографію письменника чи про літературний процес того часу. але я відразу виніс на початок свого твору тезу, яка не дає мені спокою. перш ніж ми почали обговорювати цей твір у класі, ми встигли обмінятися враженнями з іншими учнями. я зі здивуванням дізнався, що більшість з них сприймає новелу про коня шептала як новелу про життя тварини, тобто буквально, прямолінійно, якщо не сказати — надто буквально. але мені здалося, що цей твір символічний і зовсім не про тварину в ньому йдеться. я вважаю, що за образом шептала стоїть глибока алегорія. шептало — уособлення людської душі, її вагань та поневірянь: прагнення волі чи підкорення силі обставин? протест чи конформізм? цитата, винесена мною на початок твору, спричинила глибокі й серйозні роздуми. але, чи не вперше, я не маю категоричного судження, впевненої власної позиції. тож я нічого не стверджуватиму, але спробую подумати просто в цьому творі. є проблеми, про які ти б ніколи й не замислився: якісь конкретні реальні речі до часу важливішими. але отак, майже випадково, зіткнувшись із цим, я не можу лишитись головний герой новели (дивно говорити так про тварину, але його непроста душа, сповнена цілком людських переживань та вагань, дає нам таке право) наприкінці твору таки повертається до свого хазяїна степана. втеча на волю видається нібито стихійною дією, він радий ткнутися мордою в руки степана, не боїться й майбутніх сварок чи навіть ударів. мені було боляче це читати. це не історія про безмежну довіру тварини до людини чи щось таке, а історія про викривлення, приручення гордої красивої душі. принаймні така моя думка. це історія підкорення, навіть поневолення. 1 якщо спочатку це поневолення було тільки формальним, то наприкінці воно стало остаточним, бо неволя — не жердини, з яких складається загорожа, неволя — всередині те саме з людиною. не в змозі надалі чинити опір, людина думає, що «розумніше до часу прикинутися скореною, лишившись в душі вільною, аніж бути скореною насправжки». але де ж гарантія, що роль, маска не стане сутністю, шо дух волі не загубиться, не вивітриться? то як? краще удати з себе скореного? чи треба бігти проти вітру, плисти проти течії? це не питання відірваної від життя філософії, це питання світогляду, життєвої позиції, питання нагальне, якщо можна так скільки разів ми ставимо його собі, але ніколи не доходимо до широкого узагальнення. таке узагальнення підказав мені твір володимира дрозда. поки що я не маю повної, остаточної відповіді на це питання, але шукатиму її і не полишу своїх роздумів на півдорозі вийшло так, що в моєму творі значно більше питань, аніж відповідей. на жаль чи на щастя, в житті теж значно більше питань, аніж відповідей. я схиляюсь до позиції опору, протесту, боротьби. і тут ховається небезпека: чи не виллється це все у звичайний максималізм, загальне заперечення, боротьбу всіх проти всіх? і знов питання. важко дати відповідь за такий короткий проміжок часу, у такому короткому творі. нелегко й взагалі знайти ці відповіді. твір в. дрозда незвичайний, він вражає своєю глибиною і не залишає байдужим. я сподіваюсь, шо, перечитавши його ще раз, я осягну більше, відкрию, можливо, приховані підтексти. сподіваюсь, що хоча мої роздуми й не принесли поки що бажаного результату, але її думки та почуття, що їх викликав у мене твір «білий кінь шептало» володимира дрозда, мені колись краще зрозуміти себе, розібратися в певних життєвих ситуаціях.