Твір на тему зображення покріначення україни в романі "хіба ревуть воли як ясла повні? "

історія україни налічує багато трагічних сторінок, але одним з найбільших нещасть українського народу було знищення гетьманщини і поневолення вільних селян. частіше усього кріпосниками ставали підпанки, яким російське самодержство роздавало родючі землі малоросії, та польські пани – давні вороги українців. саме так і у селі піски, про життя якого розповідається у романі панаса мирного «хіба ревуть воли, як ясла повні? », з’являється пан польський – вояка, який терся біля вельмож, дослужився до генерала і отримав це село «за вірну службу».тільки-но прибувши у село, яке подарувала йому імператриця катерина, генерал одразу відчув опір вільних селян і зрозумів, що вони ніколи не вставлять свою шию у ярмо добровільно. пан польський одразу зрозумів, що для того, щоб «воли» самі виконували волю господаря і слухняно простягали свої шиї під ярмо, їх треба добре призвичаїти. тому вже на другий день у село прийшли «москалі», які гвинтівок швиденько непокірним «роти заціпили».за короткий час кріпосники настільки міцно запрягли у ярмо «волів», що могли щодня насолоджуватися і тішитися своїм життям. селяни перебували на панщині по п’ять днів на тиждень, а до того ще й зносили на панський двір «курей, гусей і яйця». тому було чого бенкетувати панам, було чого у п’яному угарі ладити своїх «мазеп». а генеральша і зовсім не спілкувалася зі своїми кріпаками, які були її єдиними годувальниками, і всі розпорядження передавала через прикажчиків. мозок цієї жорстокої жінки працював лише для того, щоб вигадувати страшні, принизливі покарання своїм дворовим. відігрівалося спустошене серце генеральші тільки біля дітей і онуків.замість до того, щоб поважати селян-годувальників, усю свою любов генеральша віддала котам. а от тим, хто стелив котам постіль, вичісував їх, доводилося дуже гірко. саме з наказу генеральші люто закатували дівчину уляну, та й мокрині прилюдно довелося з мертвим кошеням на шиї увесь день мазати панські кухні тільки через те, що вона ненароком придушила це кошеня.зовсім зубожіло село, коли у ньому осів пан польський. при ньому кріпаки були вимушені працювати увесь тиждень на панщині, а обробляти власні клаптики землі у них майже не залишалося часу. але, на відміну від генеральші, він любив спілкуватися з кріпаками, бо ще підлітком скуб за чуба своїх ровесників-односельців, ще юнаком цінував красу молодих кріпачок. та як би там не було, але пани-кріпосники були не добрими хазяївами, а залишалися хижими експлуататорами чужої праці. вони не про свої села, про свою землю і про людей, які на працювали на цій землі. з кожним роком родюча земля все більше виснажувалася, з кожним роком падали врожаї, село морально розкладалося і убожіло. злодійство, пияцтво були звичайними явищами серед кріпаків. як той чад, неволя дурманила голови працьовитим, добрим та щирим людям.

Дослідники творчості Шекспіра стверджують, що в історії мистецтва немає іншого прикладу такої стійкої і тривалої популярності п'єси, ніж популярність шекспірівського "Гамлета". Майже триста років ця трагедія ставиться на сценах театрів усього світу. І кожне покоління, люди різних національностей шукають у ній відповіді на питання, що їх турбують. Секрет такого постійного інтересу до трагедії — у філософській глибині і гуманістичній насназі цього твору, в майстерності Шекспіра-драматурга, який втілив загальнолюдські проблеми в художні образи.

Образ Гамлета — центральний у трагедії Шекспіра. Вже на початку п'єси визначається головна мета цього героя — помста за вбивство батька. Відповідно середньовічним уявленням — це його обов'язок, але Гамлет — людина нового часу, він гуманіст, і жорстока помста суперечить його натурі. Щоб прийняти рішення, йому треба добре зважити, чи змінить що-небудь у світі смерть Клавдія. Навколо себе він бачить лише зраду і підступність (мати зрадила батька і вийшла заміж за його вбивцю, Гамлета зраджують найвірніші друзі й допомагають убивці). Він розчаровується навіть у своєму коханні й залишається самотнім.

Його роздуми про призначення людини набувають трагічного забарвлення (сцена на цвинтарі). Зло, вважає він, має чи не космічний характер, і людина — дуже слабка істота, щоб протидіяти йому. Події трагедії ніби підтверджують ці міркування героя: безвинно гине Офелія, а зло залишається непокараним. Гамлет не може змиритися з цим, але й не знаходить у собі сил протидіяти. Якщо він стане вбивцею, то перейде на сторону зла і тим посилить його

Укнизі юрія винничука “місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїд­ний мрійник та романтик. тішиться метеликам, пише вірші та читає біблію. біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. а найцікавіше, що дракон, він же грицько, пише вірші. лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона.   тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. ось така каламбурна зав’язка винничукової повісті-казки. далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розпо­відає про свої клопоти через нього. м’якосердий грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? навіщо зробив з нього поета? поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”.  продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до господа. але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? одного дракона на всю державу замало. де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? коли народ не має кого проклинати – сили його пі. боже! пошли нам драконів! ” – роздумує автор. доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “ласкаво просимо в щуро­град”. автор говорить вустами головного персонажа: “ми народ ліриків, а не воїнів. і вже тому приречені на загибель. народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією.  це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті! ” на таких дещо моторошних думках хочемо завершити нашу оповідь. усе інше нехай підкаже серце та прочитання пророчого “місця для дракона” – другої книги із серії “твори” юрія винничука.