Твір іван вишневецький вибір є завжди

Упоемі “іван вишенський” духовна реальність безсумнівна. утілена вона в образі головного персонажа, реального івана вишенського, який сприяв авторові в “подоланні… «злого духу», випручуванні з… чіпких лап раціонального прагматизму…” (о. баган). він своїми потужними “духовними струменями” (вислів і. франка) зумовлював і принципи зображення дійсності. одразу зазначимо, що стильова належність поеми й до сьогодні залишається проблематичною. і. бетко, наприклад, акцентувала на неможливості розгляду поем і. франка з “реалізмоцентричних позицій”. ольга куца, д. філол. н., проф. кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства тернопільського національного педагогічного університету імені володимира гнатюка  постановка наукової проблеми та її значення. поема івана франка “іван вишенський” (1900) розширювала “духовий простір” української літератури, ілюструвала стривоженість автора вічними питаннями буття, поставала “власною духовою сповіддю і сповіддю душі, розіп’ятої на перехресті епохи” [9, 243]. дослідників цікавили насамперед світоглядні засади цієї “розкішної річи” (в. самійленко). д. донцов, наприклад, писав, що в час “івана вишенського” і. франко, між вірою та раціоналізмом, так і не збагнув “високого аскетизму” середньовіччя. к. чехович зазначав, що автор поеми в 1900 р. ще не вірив “в об’єктивну вартість і вплив молитви”. сучасна дослідниця я. мельник, з’ясовуючи деякі “темні місця” поеми, розглядає “феномен містичного фіналу «івана вишенського» як свідчення самозаперечення автора його rасіо” [8, 201]. загалом же в поемі неможливо було приховати, за є. сверстюком, “духового змісту, який є головним”. уже ці висловлювання деякі підстави розглядати “івана вишенського” в руслі духовного реалізму.  читайте також:   постать івана вишенського крізь призму етико-антропологічної концепції івана франка мета статті полягає в дослідженні визначальних рис духовного реалізму – як трансісторичного творчого принципу – в поемі і. франка.  за методологічними в. захарова, о. любомудрова, і. єсаулова, м. дунаєва й інших, суть духовного реалізму полягає в художньому освоєнні духовної реальності. “духовний” тут − це “строго християнська духовність як якість тієї сфери особистості, яка спрямовує її до бога, відповідає за її зв’язок із трансцендентним началом” [7, 39]. зрозуміло, що духовний реалізм є явищем іншого семантичного ряду, ніж, наприклад, сентименталізм, романтизм чи реалізм: “йдеться про трансісторичний творчий принцип, який проявляється в літературі й мистецтві християнського типу культури” [5].  у поемі “іван вишенський” духовна реальність безсумнівна. утілена вона в образі головного персонажа, реального івана вишенського, який сприяв авторові в “подоланні… «злого духу», випручуванні з… чіпких лап раціонального прагматизму…” (о. баган). він своїми потужними “духовними струменями” (вислів і. франка) зумовлював і принципи зображення дійсності. одразу зазначимо, що стильова належність поеми й до сьогодні залишається проблематичною. і. бетко, наприклад, акцентувала на неможливості розгляду поем і. франка з “реалізмоцентричних позицій”. на “стилістичну двоплановість” їх указував а. скоць. т. гундорова підкреслювала, що поема “іван вишенський” пронизана “новою, неоромантично-символічною образністю”. ю. бойко писав, що в пошуках “нової літературної дійсності” виявилася “перспективнішою” саме поема “іван вишенський”, у якій “використано імпресіоністичну техніку, але лише як літературну техніку, на службі розкриття психологічних борсань суворого українського аскета з атону” [2, 130].

«климко» — твір григіра тютюнника про дітей війни повість «климко» переносить нас у тяжкі часи фашистської окупації україни. війна принесла як українцям, так й іншим поневоленим німеччиною хвороби, знущання, голод, смерть. багато дітей залишилося без батьків, без житла, тому самостійно змушені були шукати помешкання, їжу, одяг. вони працювали за верстатами поруч із дорослими, не знаючи сну й відпочинку, деяких із них вивезли до німеччини. саме на цей складний час припадає дитинство майбутнього письменника григора тютюнника. війна застала хлопця на донбасі, а голод змусив його повернутися на полтавщину, до матері, тому повість «климко» можна вважати певною мірою автобіографічною. сам письменник — григір тютюнник — був одним із тих підлітків, які опинилися в часи війни перед щоденною смертельною небезпекою. але ця автобіографічність не означає абсолютне відтворення хроніки життя письменника. герой повісті «климко» йде не на полтавщину, а по сіль, щоб потім продати її і врятувати від голоду улюблену вчительку та себе з другом. в основі твору — враження письменника від того пам'ятного походу дитини тяжкими дорогами війни. климко залишається сиротою, виховується у дядька, але той гине від фашистської бомби. життя змусило хлопця рано подорослішати: він серйозний, відповідальний, хазяйновитий. а після смерті дядька йому довелося покладатися тільки на себе. мабуть, саме тому і климко, і його друг зульфат — чутливі й до чужого горя. самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку наталію михайлівну з малою донькою олею. зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, климко вирішив іти у слов'янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. а йти треба аж 200 кілометрів! можливо, якби це було потрібно тільки йому, хлопець не наважився б іти в небезпечну мандрівку, але климко готовий терпіти холод і голод заради друга, заради улюбленої вчительки з немовлям. думаю, що небагато хто з нас, сучасних підлітків, здатний на такий вчинок. взаємну підтримку людей під час війни ми бачимо й у епізоді, коли климко разом із безногим шевцем рятує дівчинку від фашистської каторги, коли тітка марина хоче залишити у себе, усиновити чужого хлопця — климка, якого вона виходила, коли той тяжко захворів під час своєї небезпечної подорожі. спільна біда стала ніби тим каталізатором, який виявив у добрих людях їх найкращі риси, стала своєрідним тестом на людяність, згуртувала всі автор оповідання розповідає про те, що навіть у важкі часи люди залишалися добрими, здатними на підтримку й взаєморозуміння. можливо, саме ця взає дала змогу нашому народові вижити, перемогти в тій страшній війні. на мій погляд, подібні художні твори, а також спогади учасників війни, нам набагато більше, ніж вивчення історії за підручником. адже перед нами — розповідь про конкретну людину з її відчуттями, думками, переживаннями. тому, читаючи такі твори, ти сам ніби долучаєшся до тих подій, переживаєш, пропускаючи їх крізь себе. мене вразило закінчення оповідання — страшне й несподіване. климко загинув від фашистської кулі вже біля самого дому, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла на дорогу сіль». а здавалося, що саме він повинен вижити, донести до близьких йому людей рятівну сіль. на жаль, у сучасному світі ще багато війн. але ми не хочемо, щоб війни забирали дитячі життя! діти повинні жити в мирі, любові та злагоді. тому докладемо всіх зусиль, щоб нашу землю більше не обпалив пекельний вогонь.

скільки існує людство, стільки точаться суперечки про духовне та матеріальне в житті людини. на жаль, у наш прагматичний час духовність відходить на дру­гий план, але матеріальне не може витіснити потяг людини до прекрасного, не може вбити справжніх почуттів, бо на сторожі духовності стоїть творчість справ­жніх митців.

ліна василівна костенко усім своїм життям і творчістю доводить, що люди­на мусить мати крила, які піднесуть її над буденністю, дадуть відчуття польоту.

справжній митець зуміє віднайти поетичні образи в найбуденніших речах. перебуваючи ранньою весною у польщі, ліна костенко замилувалася могутнім природним явищем: на річці одрі скресала крига. здавалося, зима ще не сказала свого останнього слова, «та не встигла огледіться, як проснулись дерева і на одрі лід потемнів». буйно ломилася крига, кришився лід, і ось «на останній крижи­ні самотня чайка пливе». куди вона розігналася, що буде, як майже прозору кри­жину «розмиє вода весняна», і цей непевний прихисток затріщить, відломиться і піде під воду? та нащо вільній пташині ґрунт під ногами, якщо вона має широ­кі й сильні крила? картина могутнього льодоходу й образ безстрашного крилато­го птаха стали основою першого у диптиху вірша ліни костенко «чайка на кри­жині». другий твір «крила» став логічним продовженням першого, адже письмен­ниця знову повертається до образу птаха, який житиме в небі, якщо не буде зем­лі; не матиме багатства, «то буде воля», а хмари у високості розвіють відчуття са­мотності. «а як же людина? а що ж людина? » — тривожно звучать риторичні пи­тання. поетеса знає відповідь. людина

живе на землі.сама не літає.а крила має.а крила має!

ті крила — це правда, чесність, довір’я, вічне поривання, щирість, щедрість. у когось вони створені з пісні, у когось — з надії чи поезії і мрії, та у будь-якому разі «людина нібито не літає… а крила має. а крила має! » останні слова вірша, що звучать рефреном, стверджують позицію поетеси: людина мусить мати крила, щоб піднестися над буденністю, щоб матеріальне не засліпило їй очі, не знищи­ло особистість кожного з нас