Лист до головного героя казки, , незвичайні пригоди алі в країні недоладії'': '(
Ответы
вели́ка вітчизня́на війна́ (рос. великая отечественная война, . great patriotic war) — термін, яким історіографія радянського союзу та низки країн сндокреслюють німецько-радянський збройний конфлікт 1941–1945 років у рамках другої світової війни. був створений радянською пропагандою за зразком російської «вітчизняної війни» з французами 1812 року.
словосполучення «велика вітчизняна війна» використовується у деяких[прояснити] пострадянських країнах. в новітній українській історіографії та закордонній білоруській воно замінюється терміном німецько-радянська війна. поза межами колишнього срср «велика вітчизняна війна» практично не використовується. в країнах її замінює термін — німецько-радянська війна як складова східного фронту (. eastern front); в німецькій історіографії — німецько-радянська війна (нім. deutsch-sowjetischer krieg), російський похід (нім. russlandfeldzug), східний похід (нім. ostfeldzug).
9 квітня 2015 року верховна рада україни в рамках «декомунізаційного пакету законів» ухвалила закон «про увічнення перемоги над нацизмом у другій світовій війні 1939—1945 років»[1], за яким в офіційному документообігу використовуватимуть виключно термін друга світова війна, а термін «велика вітчизняна» більше не використовується.[2]
поема1це було давно-давноу карпатськім краї,ще коли літали тамлебедині зграї.
диків, лисів і кізлицьмножество ходило.спав собі за кожним пнембурий ведмедило.
не боялися людейті сплюхи і лежні,бо шуміли навкругипраліси безмежні.
тур у дебрині блукав,наче порик бурі,і шугали в темникахрисі жовтошкурі.
по густих чагарниках,по гірських полянахвипасалися стадаоленів буланих.
в нетрях дичини було,як трави та листу,аж тремтіли гущакивід гарчання й свисту.
а по селах там жилипрагуцульські роди—люди мудрі і міцні,і митці з природи.
вміли доглядать овець,будувати ґражди*.хліб не завжди був у них,але пісня—завжди.
так велося в тих людей,що в сопілку грати,ніби розмовляти, всівчилися з дитяти.
а василько змалу грав —научився в неня.батько передав йомуфрілку* і натхнення.
добре дітям, доки в нихє отець і мати.та василько — сирота —мусив бідувати.
спершу все було гаразд,—грай і не журися.та прибув до них корольполювать на рися.
у сусіднім краї вінпанував кривавоі казав, що бог йомудав на владу право.
силою меча й тюрмилюд свій закріпачив.все хотів забрать собі,все, що тільки бачив.
аж свербіли в короляруки загребущі,як нагадував собіпро карпатські пущі.
і накласти на горянвін хотів данину —забирати в них задархутра й оленину.
не корилися йомудавні гуцуловеі ховались, коли вінприїжджав на лови.
і на цей раз так було: села — як пустині.лиш васильків тато буву своїй хатині.
там обскочили йогокоролівські слуги.покажи нам, де живутьхижаки-драпуги!
гурмою вони пішлипо слідах звіряти.голіруч хотів корольрися поконати.
та коли з’явився звір,вмент пиха зухваласпала з короля, і віндав швиденько драла.
а васильків батько таквисміяв зухвальця: — гарно бігаєте ви,мабуть, швидше зайця!
на володаря тодісказь напала дика.меч у груди застромивбатькові владика.
мати вмерла від жалю,а василько—в люди.думав, що свою бідувже не перебуде.
залишилися йомутуга і сопілка.в полонину їх узяв,де трудивсь, як бджілка.
знали хлопчика тоговсі гуцульські села.всіх бентежила й пекласумовита фрела.
чуть було в дитячій грінещасливу душу,в найми вигнану навікна біду пастушу.
чуть було не раз і гнів,нути помсти злої,що летіли по душі,як вогонь по хвої.
мріяв хлопець відомститьза свою родину.а тим часом гнав ягнятпасти в полонину.
2раз опівдні, як овецьрозморила спека(а горіло сонце так,як суха смерека),
їх погнав малий вівчардо струмка поїти,перейшла отара лісхмарою крізь віти;
в тихім зворі налягла,як туман, на воду,а василько, мов коня,осідлав колоду;
править скакуном своїмта в сопілку дує.пальці вивірками йдуть,серце гараздує.
напилися і пішлибарани та ярки.чи з говерли прут тече,чи з його флоярки?
вже не видно з-за ялицьжодного ягняти,час василькові ітидріб свій доганяти.
сопілчина в чабана—то любов велика.все за грою забувавнаш малий музика…
грає хлопець. аж наразбачить — оленицясторожко із лісу йде,сива, наче глиця.
він сопілку — за ремінь,сам у хащі — скоком.причаївсь і звіринупоїдає оком.
ось вона до джерелапідступа лякливо,а за нею із кущіволень — дивне диво! —
звичайнісінький на вид,ще й рудої масті,тільки роги золоті —промені гіллясті!
пастушок щипнув себе —сниться чи не сниться? ні! золоторіг стоїть,і стоїть сарниця.
світить золото ясне,б’є проміння в очі,ніби сходить сонце тутз темної обочі.
підійшов золоторігтеж до водопою.олені розпочалимову між собою.
пастушок задеревів —говорили звірі! мовби люди то булив оленячій шкірі.
ланя каже: — подивись! подивись у воду: знов те золото росте,нам обом на шкоду.
нас покинули свої —злото очі коле.а мисливцям покажись —не втечеш ніколи.
роги світять віддаляуночі і в днину…любий мій, даруй мені,я тебе покину.
я не хочу помиратьчерез пишні роги.розійдуться наші тутстежечки й дороги!
олень так відповіда: — бачу, моя люба,що незвичність і краса —то біда і згуба…
як з тобою стрілись минічкою ясною,без надуми і ваганьти пішла за мною.
за тобою по лісахне вганяв я й трішки.ти собізолотенькі ріжки.
потім, як прийшло знання,що це злото — горе,ти придумала менізавдання суворе.
ти сказала: «відламайросохи потворні,може, виростуть нові,сірі або чорні! »
скільки я разів ламавці прокляті рогиоб дубові стовбури,кам’яні пороги!
та звіряча в них буладо життя жадоба —виростали знов мені,як зірки, із лоба.
лізло вперто з головизолото червоне.сяяло воно яснішцарської корони.
справді, видно нас булоі вночі здалека.чатувала скрізь на наслюта небезпека.
і чим більше я жадавзагубити роги,тим пишніш вони росли,мов гілля розлоге.
мав я з ними кожен разтяжчу все мороку.перші виросли за рік,другі — за півроку.
зиму ось оці росли,а як їх я скину,то боюся, що новівиростуть за днину!
я давно вже зрозумів,що мені не вдастьсяобдурить свою біду,збутися нещастя.
Ответить на вопрос
Поделитесь своими знаниями, ответьте на вопрос: