Сделать віршовий розмір вічний революцьйонер- дух, наука, думка, воля- не уступить пітьмі поля, не дасть спутатись тепер.

Чотиристопний хорей, кільцева рима.

Війна несе горе всім. кров, біль, страждання випали на долю доросслих, які зі зброєю в руках пішли на фронт. та як почувалися дітиі підлітки, багато з яких залишилися без піклування старших, без дахунад головою, перед щоденною смертельною небезпекою? на собі, своїйдолі відчув чорний подих смерті і григір тютюнник. пізніше, ставшиписьменником, він не зміг не описати тих страхіть, які випали на долюпокоління. розповідь про дітей війни — основна тема його творчості,зокрема повісті «климко». головний герой, як і сам письменник, залишився сиротою, виховуувався у дядька, доки той не загинув від німецької бомби. вже з початку  повісті ми бачимо, що хлопчик серйозний, відповідальний. а зі смертюдядька йому і зовсім довелося покладатись тільки на себе. і климко,і його друг зульфат — чуйні, чутливі до чужого горя. самі беззахисні,вони прихистили у себе свою вчительку з її немовлям. зрозумівши, щозапасів на зиму обмаль, климко вирішив іти у слов’янськ по сіль, наяку можна було наміняти харчів. подорож далека й безпечна, але климмко готовий терпіти холод і голод заради зульфата, заради наталії мииколаївни і її дитинчати. взає — характерна риса майже всіхгероїв оповідання. на перший погляд безпорадна людина у трагічнійситуації знаходить сили і можливість іншій: хлопці вчительці, старий безногий швець разом з голодним климком ряятують молоденьку дівчину від облави, чужа жінка доглядає хворогоклимка і навіть запрошує залишитися жити у неї. біда зближує, згурртовує людей, виявляє глибини людської душі: доброту, порядність оддних і жорстокість та підлість інших. фінал оповідання — трагічний. климко загинув від фашистської куліуже біля самого дома, а «з пробитого мішка тоненькою цівкою потекла надорогу сіль». ця повість страшна своєю правдою про війну і красивою правдоюпро благородних людей.схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули на війні, ми маєємо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь війни душі дітей.

Рідна мова — це мова націй, мова предків, яка зв’язує людину з його народом. рідна мова — найбільший скарб. існує твердження, що українська мова — одна з найбагатших слов’янських мов. він ніби ллється струмочком і розважає душу. а іноземці, побувавши в україні, відмічають ніжність, витонченість і милозвучие української мови. і це, напевно, насправді так, адже по мелодійності він займає друге місце у світі. як душевно і красиво звучать українською мовою вірші наших поетів т. г. шевченка і лесі українки. українська мова складає близько 360 тисяч слів, їм розмовляють 48 мільйонів чоловік. у рідній українській мові таїться мудрість віків і пам’ять тисячоліть. у нім ми чуємо викрики і відчаї матерів під час відважний, переможний вигук хлопців-воїнів в переможну годину; у нім — пісня дівочого серця в любові. у мові мого народу — його щирість, радість і печаль, його праця і піт, кров і сміх, безсмертя його. а як тішить серце гумористичне слово мого народу. тоді здається, що само українське слово і є найсильнішим і найбагатшим, оскільки словом іншої мови так не скажеш. ось тому слово українське є і захистом, і гордістю, і розрадою під час смутку. а яке слово українське вагоме під час гніву, воно тоді гримить і клекоче, як блискавка. а ніжне слово «кохана» пронизує серце, вабить своєю лагідністю і ласкавістю, здається, що ти після такого слова сказаного власне тобі, — найкраща, найщасливіша людина у світі. воно повертає тебе при будь-якому настрої до життя, до дії.