Кобиляча голова. що у казці схвалюеться? , а що засуджуеться?

схвалюється добро, чесність, чуйність, працьовитість.

  засуджується зло, нечесність, заздрість ,невихованість, лінь.

Черт же его дернул ночью с пьяным разговаривать!.. Впрочем, видно, уж так у него на роду было написано...

Больше я от него ничего не мог добиться: он вообще не любит метафизических прений.

Конец

[1] Благодарю вас, сударь (фр.).

[2] Позвольте... (от фр. permettez).

[3] На мазурку... (фр.).

[4] Руку и сердце (фр.)

[5] Комедия окончена! (ит.).

[6] за (лат.).

[7] против (лат.).

Коментар

М. Лермонтов у романі "Герой нашого часу" продовжує традиції Пушкіна в розкритті образу свого сучасника, людини неординарної, талановитої, яка в силу різних обставин не змогла стати видатною особистістю, що вплинула б на розвиток історії своєї країни.

Перед читачем постає безліч питань, починаючи з самої назви роману — "Герой нашого часу". Випереджаючи питання, що прозвучать на адресу автора, Лермонтов у передмові до роману каже: "Герой Нашего Времени, милостивые государи мои, точно портрет, но не одного человека: это портрет, составленный из пороков всего нашего поколения, в полном их развитии".

Що штовхнуло письменника на створення такого образу? Звернемо увагу на час написання роману: 1837-1840 — роки жорстокого гоніння влади будь-якої волелюбної думки. Після подій 1825 року — грудневого повстання декабристів на Сенатській площі, роботи таємних спілок "Південне товариство", "Північне товариство", "Товариство об'єднаних слов'ян" — імперський уряд Росії робив все, щоб подібне не повторилось. Придушення неординарності, підозра до кожного, хто виділявся серед сірості і буденності, висіла, як дамоклів меч, над усім поколінням сучасників Лермонтова. Тому і вбачає поет призначення свого покоління сумним:

Печально я гляжу на наше поколенье!

Его грядущее — иль пусто, иль темно,

Меж тем, под бременем познанья и сомненья,

Богаты мы, едва из колыбели,

Ошибками отцов и поздним их умом,

И жизнь уж нас томит, как ровный путь без цели,

Как пир на празднике чужом.

("Дума")

Дати розгорнуту характеристику свого покоління, прослідкувати внутрішній стан героя, проникнути у потаємні куточки людської душі, пояснити всі порухи людської психіки — все це можливо було зробити засобами морально-психологічного роману.

На відміну від соціально-психологічного роману, морально-психологічний більше націлений на вирішення чи поставлення питань моральності поведінки не одного героя, а всього суспільства, яке він представляє.

Перед письменником постає задача знайти моральні орієнтири, бодай розтяти всі виразки хворого суспільства.

З філігранною точністю, як досвідчений хірург, автор "препарує" душу свого героя Печоріна, шукає причини і наслідки трансформації психіки людини, її егоцентричних прагнень, що призводять до трагедії особистості і всіх, хто оточує її.

Цим пояснюється і своєрідна композиція твору. Роман складається з п'яти повістей: "Бела", "Максим Максимич", "Тамань", "Княжна Мері", "Фаталіст".

Твір можна вважати першим досвідом філософського роману, що відкрив шлях Достоєвському і Толстому. Свою головну настанову Лермонтов сформулював наступним чином: "История души человеческой, хотя бы самой мелкой души, едва ли не любопытнее и не полезнее истории целого народа".

Відповідне розташування глав пов'язане, в першу чергу, з автором-оповідачем, який і є своєрідним дослідником душі головного героя.

Лермонтов користується прийомом непрямої характеристики Печоріна: спочатку події сприймаються очима Максима Максимич (повість "Бела"), потім — очима оповідача ("Максим Максимич"), а далі, у "Щоденнику" (повісті "Тамань", "Княжна Мері", "Фаталіст"), — через внутрішній монолог, аналіз подій, вчинків — самим героєм.

Мені тринадцятий минало.

Я пас ягнята за селом.

Чи то так сонечко сіяло,

Чи так мені чого було?

Мені так любо, любо стало,

Неначе в Бога

Уже прокликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тойді так приязно молилось,

Чого так весело було.

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу. /37/

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала...

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє... лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.

Бридня!.. А й досі, як згадаю,

То серце плаче та болить,

Чому Господь не дав дожить

Малого віку у тім раю.

Умер би, орючи на ниві,

Нічого б на світі не знав.

Не був би в світі юродивим.

Людей і [Бога] не прокляв!