Сочинение"характеристика али"по сочинению"приключения али в стране недоладии.

  головним персонажем є дівчинка. вона школярка, як і ми. справжнє ім’я дівчинки галя, але усі рідні та знайомі кликали аля. таке імення і прижилося. на вигляд вона була звичайнісінькою : «ластовиння на носі, дві кіски, ямочки на щоках. і моро­зиво любила, як усі». ходила до школи. і характер мала б гарний, якби не одна дуже погана риса. все, за що бралася, не доробляла до кінця. з причини чи без причини завжди відкладала на потім. навіть випадок з подарунком для бабусі, а був це недошитий рушничок, нічого не навчив алю. ну, присоромлена прийшла вона додому. сказала: «ось візьму голку й навишиваю вам сто півників, щоб ви не », але обіцянка знову залишилася лише словами, вона і не думала доробляти рушничок. і, можливо, аля надовго залишалася такою, якби не пригоди у казковій країні недоладії. тут вона зустріла друзів: недоладька та недопопелюшку. у дивній країні мусила сама відповідати за свої вчинки, проявляти кращі риси, виправляти погані. аля вміє міркувати, є кмітливою, адже не розгубилася, хоч шлях був страшенно покруче­ний і весь у вибоїнах. «але який би він не був, раз він є, то мусить кудись вести», — подумала аля й рішуче рушила вперед.

коли побачила бабку, яка без крильця не літала, подумки по­жаліла її. на цей раз ще й зробила один добрий вчинок: пришила крильце, яке хтось недоробив, щоб бабка змогла полетіти. «і аля зрозуміла, що вперше у своєму житті довела справу до кінця», відчула, що «це дуже приємно — розпочату справу доводити до кінця». а потім закрутила гвинтик недокватирці та вилікувала її, попереду алю чекало багато інших дороблених справ. також ми бачимо, що аля смілива дівчинка, не побоялася проникнути у зачарований будинок недочеревика, де книга вказала їй шлях додому. коли виконувалися бажання, достатньо було загадати перенестися додому, та дівчинка не проказала цього. «бо перед очима раптом постав стурбований недоладько. вона згадала його слова й уя­вила, як він чекатиме її на пустирі десять, двадцять і всі сто років». тут проявилася вірність друзям, переживання за них, товариськість дівчинки. коли побачила несправедливість та жорстокість недорадника, боягузтво короля, вона обурюється : «а ви мовчите й дозволяєте йому робити такі жахливі ре­чі? ! ».

      в кінці казки добро перемагає зло, жителі недоладії з вдячністю згадуватимуть алю. а вона ще має безліч справ вдома: попередити інших, чиї імена бачила у книзі «справаномер». тепер, коли слова дівчинки не будуть розходитися з ділами, вона матиме ще більше щирих друзів.

Сліди війни в моїй родині про фронтовиків, які пройшли всю війну й зустріли перемогу біля стін рейхстагу сказано дуже багато, зібрано й записано безліч цікавого, героїчного матеріалу. та чомусь рідко ми згадуємо тих бійців, яких ворожі кулі і снаряди зробили каліками в перші ж дні війни. які відчули на собі розпач відступів, гіркоту поразок. через каліцтва, отримані в перших сутичках з фашистами, вони не змогли взяти участь в великому переломі, який стався під сталінградом, а тим паче дійти до берліна і насолодитися п'янким почуттям перемоги. хотілося б розказати про людей, які, на мою думку, заслуговують на нашу пам'ять і повагу та показати це на прикладі життя мого прадіда гончаренка анатолія єрофейовича. гончаренко а.є. народився 5 березня 1919 року в селі вербівка в хліборобській родині гончаренків єрофія та марії. анатолій був старшим із восьми дітей. сім'я жила бідно. чоботи були одні на всіх та й окремий одяг носили по черзі. про голод 1932-33 років тринадцятирічний анатолій запам'ятав   дуже добре. з горем пополам хлопець закінчив шість класів і пішов працювати в місцевий колгосп ковалем. весною 1937 року був призваний до лав радянської армії. службу розпочав на кордоні з латвією рядовим солдатом. військову присягу прийняв у січні 1939 р. пройшовши навчання по підготовці молодшого командного складу, отримав звання старшого сержанта. з травня 1939 р. по червень 1940 р. був командиром відділення на прикордонній заставі. війну зустрів у званні старшини . про початок війни прадід згадував так:                   усе трапилося на світанку. антон крізь сон почув жахливий і такий знайомий звук. знайомий, бо напередодні разом з товаришами чув його далекий відгомін. а тепер так близько! а тільки вчора командир перед строєм виголосив: "не панікувати! війни не буде! не вірте підступним чуткам".                       швидко зіскочивши з ліжка, антон почав одягатися. оглянувся: навкруг вирувала паніка. напівроздягнені бійці хапали зброю і вибігали надвір. не діждавшись командира, антон теж попрямував за всіма. жах охопив хлопця: земля стугоніла від вибухів, здіймалася вогненними кусками і опадала, накриваючи вбитих і поранених. переборовши розпач і страх, він почав діяти. насамперед зупиняв бійців, охоплених панікою, і наказував  бігти в укриття та збиратися біля командира, адже сам був сержантом і відчував відповідальність за кожного підлеглого. потім, взявши сміливіших, поповз до поранених. багатьох врятувати не вдалося. порахувавши бійців, спроможних іти й нести безпомічних, комбат віддав наказ відступати.                       пайки швидко скінчилися, бо в паніці було захоплено їх дуже мало. поранені просили води. на перев'язки хлопці віддавали спідню білизну. тож було вирішено зупинитися в першому населеному пункті. це було село. так до болю й щему схоже на рідну вербівку, де залишилося семеро братів і батьки. а ще галинка. рідна, єдина, його кохана, задля якої він готовий пройти крізь пекло, якби тільки їй було добре, аби її очі світилися щастям.             німці наступали стрімко. і знову наказ "відступати". йшли без зброї. розпач не давав антону дихати на повні груди. коли зупинилися в якомусь невеличкому містечку і отримали наказ "розташовуватись та відпочивати", він навіть не оглянувся, щоб вкотре порахувати своїх товаришів, бо знав і так: живих залишилось мало. саме число він не хотів промовляти ні в слух, ні подумки.                                 медаль "захисту вітчизни" – 1999 р. прадід прожив довге, але нелегке життя. за це йому низький уклін і щира повага. в лютому 2009 р. гончаренко а.є. помер, не доживши кілька днів до свого 90-річчя.  

Полонені німці зводили житловий квартал з любов'ю і розпачем. початку вони боялися, не любили цей народ, а коли звівся , стали по-доброму, старанно приладнувати цеглинку до цеглинки. навесні фрідріх скопав грядку й посадив нагідки. як тільки він пішов, ми, діти, розорили все те, ще й хрестик із прутків поставили. місто давно не сердилося на німців, удови навіть жаліли, приколи дещо з одягу, їжу. фрідріх часто показував фотокартку двох чепурних дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, але ми все одно його дратували, кидали в нього грудки землі. під осінь фрідріх страшно кашляв. охоронець пригощав його цигаркою і дозволяв лежати під стіною. німець робив понад вікнами другого поверху прикраси із цегли — сонця і квіти, самотні жінки подовгу стояли і роздивлялися їх. одного разу фрідріха знайшли повішеним біля стіни барака, його поховали за містом, не насипавши навіть горба. восени ми перейшли в новий дім. якось посеред грудня я сиділа а вікні й побачила велику жовтогарячу квітку, що розцвіла на клумбі, незважаючи на перший сніжок. я кинулась туди, простягла руку відсмикнула — поряд стояв зв'язаний нами хрест.   минуло півстоліття. за цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла підлога. якось син прибивав поличку до стіни. дриль шурхнув у якийсь отвір. там лежала рукавиця, а в ній — фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. дівчатка дивилися на нас і ніби запитували: «ви не знаєте, де наш тато? » коментар війна - жорстока річ. від неї постраждали мільйони людей. причому не лише ті, що захищалися, а й ті, що нападали. ми не можемо знати, чи усвідомив фрідріх свою провину перед нашим народом, але напевне, що спокутував. діти ненавиділи полонених німців за те зло, що принесли вони на нашу землю. дорослі, жінки були більш милосердними, можливо, розуміючи, що багато вояків потрапили на фронт і не зі своєї волі. у кожному разі, двоє дівчаток — дочок фрідріха — ні в чому не винні. та деталь, що будинок простояв піввіку без ремонту, був теплий і затишний, говорить: для людини більш природними є мирна праця, будування, аніж війна й руйнування.