Твир роздум у художнему стыли про життя видомои людини

астрід ліндгрен

 

                    серед 35-ти всесвітньо відомих книг, створених письме-

нницею, чи не найпопулярніші у всьому світі дві її книги: «пеппі

довгапанчоха» та «пригоди карлсона».

                    народилася майбутня письменниця 14 листопада 1907р.

у шведській провінції смоланд, у звичайній селянській родині, і

назвали її астрід анна емілія еріксон.

                  славу письменниці принесла її перша книга – про невси-

дющю, на перший перший погляд – розбишаковату і ні на кого

не схожу, але водночас і схожу на багатьох її ровесників, та й

на саму письменницю.

                постає питання. як це дівчисько з’явилося в уяві письме-

нниці? тут можна відповісти прислів’ям: «не було б щастя,

та нещастя ». коли маленькій карін, донці астрід

лідгрен, було сім років, вона тяжко захворіла і лежала в ліжку

кілька довгих місяці щовечора вона просила, аби мама розпо-

відала їй якісь історії. астрід ліндгрен уже й не знала, про що

розповідати, й доня сказала: «а ти розкажи про пеппі довгапанчоху! » ось так народилась ця історія.

              а тепер – іще про народження одного з найвідоміших геро-

їв астрід ліндгрен: про карлсона, що живе на даху. відома річ:

діти страшенно не люблять довго лишатись вдома на самоті,

тому і вигадують собі усіляких друзів.

              одного разу маленька карін знову попросила маму розказа-

ти історію вже про карлсона. мати розказувала донечці фан-

тастичні пригоди про карлсона, та його маленького друга, якого

звали малюк.

              я перекрнана, що дитина, яка прочитає якусь із цих двох

книжок то не покладе її вкуток, або викине, а навпаки покладе

на видне місце, щоб всі бачили, та також захотіли прочитати.       

                 

Якось автора спитали про роль сюжету в літературному творі, на що м. стельмах відповів: "сюжет — вигадане слово. я не визнаю його і цураюсь, як домовика". в цьому і простежується своєрідність композиції у творах письменника. скільки їх було написано, але дитячі спомини про друга петра, про книжку "пригоди тома сойера", яку так хотілося почитати, про дівчинку любу, — все це залишилося в пам'яті письменника і його незабутній повісті "гуси-лебеді летять", де малий михайлик переживає стільки подій у своєму дитячому житті. і сам михайло стельмах був гарним батьком для свого сина та дочки, ростив їх у любові, розповідав про все те, що так любив із дитинства. саме тому, мабуть, молодому поколінню так подобаються твори цього письменника.

Розділ перший прямо над нашою хатою пролітають лебеді. я дивлюся на них, і так мені хочеться, щоб вони повернулися. птахи ніби послухалися мене й повернулися. а може, це був новий ключ. дідусь говорить, що лебеді приносять на крилах весну, а сонце своїми ключами відмикає землю. я уявив собі, що буде, коли сонце, як це часто буває у мами, загубить ключі, і злякався. сказав про це дідові, чим його дуже насмішив. дивлюся навкруги, і так мені хочеться побувати в тих краях, куди полетіли лебеді. але дивлюся на свої босі посинілі ноги — й швиденько до хати, щоб не схопити від мами запотиличника. а як перепало мені, коли я вискочив на перший льодок! уся дітвора висипала тоді на прицерковний пагорб, хто з чим — із саморобними ковзанами, санчатами, шматками жерсті, ослінчиками. головне було — не на чому їхати, а їхати, коли ж упадеш — реготати з усіма. я тихцем узяв ночовки, в яких місили тісто, й побіг кататися. коли утворилася копиця з дітей, що попадали, мене раптом хтось витяг за комір. це була налякана й гнівна мама. вдома спочатку з мене вибивали дурість, потім лікували. бабуся вирішила повести мене в церкву показати картину страшного суду, щоб я покаявся. за всі гріхи була якась кара, та, на моє щастя, не було кари за те, що бігаєш босоніж по льоду й катаєшся на маминих ночовках.у нас у дворі живе стара однокрила качка. навесні вона клопочеться біля каченят, відганяє ворон. розбирається і в людях. як добра йде людина — чути її догідливе й розважливе «так-так-так», а як — сердите «ках-ках-ках! ». я боюся зайти в хату, аж ось підходить дядько себастіян і просить і передати матері листа від тата. я радісно біжу — мамі тепер не до моїх ніг. тільки от листа прочитати нікому — я вмію лише по-друкованому, мати не вміє зовсім. тоді вона дає мені свої чоботи й посилає по дядька миколу. коли вискакую на вулицю, чую в’їдливий сміх петра шевчика. ми однолітки, але він хоче старшинувати наді мною, завжди підсміюється. звертає увагу на мої чоботи й питає, чи це мамині. я відпові. що тепер вони вже мої. я пропоную побігти на річку. ми біжимо разом, витанцьовуємо, слухаємо, як тріщить крига — це щука хвостом лід розбиває, дивимося на сойку, на зайця й радіємо. під ніздрястим снігом я знаходжу ніжну голівку підсніжника й розумію, що лебеді дійсно принесли на своїх крилах весну і життя. розділ другий я пам’ятаю, як урочисто проводжали в поле плугатарів. коли вони поверталися додому, їх стрічали старі й малі. яка то радість була отримати шматочок причерствілого хліба від зайця! ніколи не забути й того, коли сам уперше стаєш до чепіг. із щедрівок я знав, що за плугом навіть сам бог ходив, а богоматір носила їсти орачам. дуже я любив читати книжки, і мати гримала на мене, коли я зачитувався, боячись, щоб це мені не зашкодило. вдень я ще міг якось хитрувати з читанням, а от увечері мати задмухувала гасову лампу. тоді я примудрився залазити на піч із каганцем і читати й читати. але зробити каганчика легше, ніж дістати в селі книгу. якось дядько юхрим пообіцяв дати почитати «пригоди тома сойєра», але за чотири склянки гарбузового насіння. де ж його взяти? мати готувала насіння для посадки, вигрівала його на собі в поясі. я попросив трохи, а коли нікого не було в хаті, відміряв із вузлика чотири склянки гарбузового насіння, не втримавшись від спокуси. невесело, каючись, бреду вулицею. раптом бачу бідну голодну жінку з хлопчиком, яку виганяє з двору наш місцевий багатій. згадав про насіння, підійшов і дав його хлопчику. жінка заплакала й поцілувала мене. за дві склянки насіння юхрим дав мені почитати лише казки, і острахом думав про повернення додому. назбирав щавлю на борщ, а коли висипав, із кишені випали дві гарбузові насінинки. мати чомусь не лаяла, тільки спитала, чи це я пригостив бідну жінку й дитину насінням. розділ п’ятий я зіскакую з кобили на землю, путаю її і йду шукати гриби. добре б знайти боровика чи хоча б красноголовця! заходжу в березняк, придивляюся скрізь. і раптом серце радісно завмирає — переді мною стоять два близнюки-красноголовці. я вітаюся з ними. а далі — отакенний красноголовище! його шляпка не поміщається навіть у брилі. буде чим похвалитися вдома! а ось іще проклюнувся грибочок. хай росте собі! розділ восьмий вчився я добре, але вчився б іще краще, коли б мав у що взутися. коли похолодало і з’явився перший льодок, я мчав до школи як ошпарений. так і навчився бігати швидше за всіх. коли випав сніг, зажурилися і я, і мої батьки. тоді батько вдягнув кирею і сказав, що сніг не сніг, а вчитися треба. взяв мене на руки й поніс до школи. спочатку всі дивувалися, а потім звикли. батько ж говорив, що для людини головне — свіжа сорочка і чиста совість. для мене ж найкращим одягом назавжди залишилася батькова кирея. якось надворі захурделило, і батько припізнився. він сказав, що був на ярмарку. дав мені бублика, потрусив киреєю, і на підлогу впали справжні чоботята. з підківками. і згадалися мені дідові слова: «будеш іти межи люди і вибивати іскри…»