Ліна костенко кольорові миші композиці

давно,

іще в шістсот якомусь році,

ну, цебто більш як три віки тому,

коли носили шпаги ще при боці

і розважали стратами юрму,

коли відьом палили при народі,

коли наук не знали ще ладом, —

 

кажу, давно, кажу, у вишгороді

підсудна анна стала пред судом.

 

було тій анні, може, десять рочків,

її привів розлючений сусід.

багряне листя, кілька тих листочків,

останнє листя із кленових віт

було на стіл покладене, як доказ,

і шаруділо тихо на сукні.

осіннє сонце, яблуко-недоквас,

стояло в голих кленах у вікні.

 

і той сусід сказав тоді у тиші:

— панове судді! я її привів.

вона кольорові миші

з оцих ось жовтих і сухих листків.

ото складе листочок до листочка,

два рази хукне — так і побіжать.

 

у мене діти, в мене син і дочки,

у них цяцьки так жужмом і лежать.

вони були нормальні і здорові,

а ця чаклунка збила їх з пуття.

вночі їм сняться миші кольорові.

од тих мишей немає нам життя!

 

тоді суддя в судейській чорній мантії

сказав:

— життя — це справа без гарантії.

чаклунок ми караєм по закону.

перехрестіться, пане, на ікону.

скажіть суду: вона із димаря

вночі літала чи згасила зірку?

чи вам ті миші згризли сухаря,

а чи прогризли у підлозі нірку?

 

сусід сказав, що миші ті якраз

такої шкоди не чинили зроду,

що в господарстві наче все гаразд,

а йдеться швидше про моральну шкоду.

 

суддя спитав: — вони на вас гарчать?

— та, — каже, — ні. але вони яскраві. —

два рази хукнув писар на печать.

сиділа тихо дівчинка на лаві.

 

був сірий день. і сірий був сусід.

і сірий стіл. і сірі були двері.

і раптом нявкнув кольоровий кіт.

залив чорнилом вирок на папері.

«мужчина, як дуб. плечистий, підсадкуватий, з грубим, чорним волоссям, він і сам подобав на одного з тих злющих тухольських медведів».  « тухольський боярин, недавно князь данило дарував йому в тухольщині величезні полонини і ціле одне пригір’я зелеменя, собі гарну » максим: «вся громада гнівна на тебе за те, що ти присвоюєш собі громадський ліс і полонину, не спитавши навіть громади, чи схоче вона на те »  мирослава: «гнів проти тухольців засліпив тебе і пхає тебе до загибелі. нехай і так, що ми нещасливі — а чи для того мусимо бути зрадниками свого краю? ні, радше згинути нам із голоду під плотом! » «вона бідна й не знала, як глибоко її батько був уже застряг у тім огиднім багні, як безповоротно він уже впав у безодню, так, що для нього справді не було іншого виходу, як падати глибше, аж до дна». 

На другий день уже було вiдомо, що чортяка мене не вхопить, бо я вночi нi разу не бухикнув. тому дiд зауважив, що я одчайдух i весь удався в нього, а мати сказала, що – в оглашенного. «хоч я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі». «а ще я люблю, як з лісу несподівано вигулькне хатина, заскриплять ворітця, побіжать стежки до саду і до пасічиська. ї люблю, коли березовий сік накрапає із жолобка. …люблю напасти на лісове джерело і дивитись, як воно коловертнем викручується з глибини. і люблю, коли гриби, обнявшись, мов брати, збирають на свої шапки росу. і люблю восени по коліна ходити в листві. коли так гарно червоніє калина і пахнуть опеньки». «я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче дідусеві, пасу нашу вредюгу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом», «та є в мене, коли послухати одних, слабкість, а коли повірити ін­шим — дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха… і вже тоді мені одні слова сяяли, мов зорі, а інші туманили голову». «я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запо­» «вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до шко­ли, наче ошпарений. напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався». мар’яна —> михайлику: «і вчися… та так учися, щоб усі знали, які-томужицькі діти. хай не кажуть ні пани, ні підпанки, ні різна погань, що ми тільки бидло. були бидлом, а тепер — зась! »